РОЗДІЛ ІV: «Чужий борт»

Медичний відділ корабля «Кайрос». 7 травня, приблизно 11:00.

Коридори корабля пустували. Аманда сиділа на маленькому залізному дивані та очікувала на результати операції. Маркус був тяжко поранений після бою в аеропорту.

Раптом двері різко відчинились. Олівія Кларк та декілька медиків вийшли з приміщення.

— Як він? – запитала дівчина.

— Поки що тяжко щось сказати, але ми робимо все, щоб він встав на ноги. – відповіла Кларк. – Маркус отримав багато опіків та велика кількість відламків потрапило у тіло. Йому скоро стане краще…

— Я на це сподіваюсь, тому що Ви хоч і врятували нас, але довіряти Вам ще рано.

— Можу тебе запевнити, що Маркус одужає. Мені потрібно тобі дещо показати.

Особистий кабінет Олівії Кларк.

Кабінет Олівії Кларк нагадував поєднання футуристичного командного центру та кают-компанії старого вітрильника. Величезне панорамне вікно, що займало всю стіну, відкривало вид на нічні хмари Чикаго, які підсвічувалися вогнями міста знизу. Центр кімнати займав масивний стіл із темного матового скла, над яким безперервно мерехтіли десятки голографічних екранів: карти переміщень, звіти про втрати груп «Дельта» та «Альфа», біометричні дані Джека Паркера. У кутку кабінету, як контраст до високих технологій, стояла книжкова полиця зі справжніми паперовими книгами та антикварний глобус. На стіні висів старий прапор «Всесвітньої оборонної служби» (В.О.С), пробитий у кількох місцях. Повітря тут було прохолодним і пахло озоном та міцною кавою.

— Сідай, – Олівія вказала на крісло, не відриваючи погляду від голограми «Кайроса». – Ти думаєш, що ми врятували вас випадково? Ні. Ми шукали вас відтоді, як у парку стався спалах.

— Маркус ледь не загинув. Джек не просто злочинець, він… він щось інше.

Олівія підійшла ближче.

— Я кажу це тому, що знаю, на що здатні «нитки» Маркуса. Його молекулярна структура адаптується до болю. Але зараз мова не лише про нього. Амандо, світ змінився. Те, що ви побачили в аеропорту – лише початок.

— І що Ви пропонуєте? – Аманда підвелася, відчуваючи, як у долонях знову прокидається пульсація вогню. — Ми ледь вижили. Ми не солдати!

— Саме так. Ви – не солдати. Ви – відповідь еволюції на загрозу, яку ми самі створили, – Олівія активувала голограму на столі. З’явився старий логотип «Всесвітньої оборонної служби». – Колись «В.О.С» була бюрократичною машиною. Сьогодні я відроджую її як елітний підрозділ. Мені потрібні люди, які не просто виконують накази, а розуміють ціну сили. Ти, Маркус і ще дехто. Це нова «В.О.С». Ваша підготовка почнеться, як тільки він зможе дихати без апарату.

Аманда подивилася на глобус у кутку, потім на свої долоні. Тепер, її старе життя психолога остаточно залишилося за бортом.

Електростанція Юніон Стейшн. В той самий час.

Турбінний зал дихав іржою, холодом і мазутом. Величезні залізні балки нависали над головою, ховаючись у густій темряві, куди не діставалося навіть тьмяне світло від настільних ламп Еліота. Роберт Паркер сидів на перекинутому металевому ящику з-під інструментів, притискаючи долоню до правого передпліччя. Його броня була посічена, у глибоких борознах на металі все ще тліли помаранчеві іскри – залишки термічного удару тієї дівчини з аеропорту. Сенсори всередині наношолому дратували очі червоними спалахами, сигналізуючи про системні збої та критичний перегрів лівого маніпулятора. З глибини залу долинало рівне, майже гіпнотичне гудіння джетпака. Еліот Пітерсон стояв спиною до них, схилившись над розгорнутими кресленнями та цифровими панелями. Його могутня фігура здавалася частиною тутешнього механічного пейзажу, а довгі клинки, що частково визирали з-під шкіри, відбивали синє світло моніторів. Роберт спостерігав за ним крізь напівпрозоре скло шолома. Йому не подобався цей спокій. Більше того, йому не подобалося, як легко Еліот знайшов їх після бойні в Мідуеї. Звідки у відставного чи то військового, чи то інженера технології, здатні бачити крізь глушилки «Кайроса»? Він обережно підвівся, намагаючись не шуміти механічними суглобами, і підійшов до батька. Джек сидів у кутку, де бетонні плити підлоги за останні пів години встигли покритися мережею тонких, пульсуючих зелених пагонів. Обличчя батька дедалі більше нагадувало потріскану кору, а зіниці світилися важким, тьмяним світлом хлорофілу. Джек дихав важко, із сухим шелестом, ніби всередині його легень ворочалося сухе листя.

— Тату, – ледь чутно прошепотів Роберт, – нам треба йти. Цей тип грає в щось своє.

Джек повільно підвів голову. Його погляд був затуманений гнівом і втомою, але в ньому все ще залишалися залишки людського усвідомлення.

— Він знає Олівію, синку, – так само тихо, хрипким тенором відповів батько, – він знає її слабкості. Без нього ми не дістанемося до вершини. Нам потрібен його таран.

— Ти не розумієш. Я дивився його логи, поки він підключав мої системи до своєї мережі. У його базах даних немає інформації про порятунок нашого міста чи про зміну системи. Там тільки одне ім'я. Олівія Кларк. Він не хоче міняти світ, тату. Він хоче помсти. І як тільки він отримає її голову, ми станемо для нього просто купою металобрухту й сухих дров.

Еліот раптово вимкнув один із моніторів і повернувся. Його клинки з тихим клацанням повністю сховалися під шкіру, але напруга в плечах нікуди не зникла.

— Обговорюєте мої мотиви, хлопці? – Еліот зробив кілька кроків уперед, зупинившись на межі світла й тіні. На його обличчі з'явилася та сама хитра, ледь помітна посмішка, яку він так старанно контролював. – Це нормально. Довіра – дорогий товар у наші дні. Особливо після того, як ви залишили половину своїх сил на злітній смузі.