Розділ ІІІ: «Попіл надії та залізна кров»

— Гаррі… де ти!? – зайшовши у будинок крикнув Маркус.

Гаррі сидів у себе в кімнаті та робив проєкт по екологічній інженерії. У четвер його робота буде представлена ним на фестивалі проєктів.

— Що? – спустившись на перший поверх, запитав Гаррі.

— Мені потрібна твоя допомога, – відповів Маркус. – Ти можеш хакнути доступ до абсолютно усіх камер по місту?

— Ти з глузду з’їхав? У мене немає часу. Завтра мені потрібно представляти проєкт, а я його ще навіть не доробив.

— Я зрозумів тебе. Давай я допоможу тобі з твоїм завданням, а ти допоможеш мені. – запропонував Маркус.

— Мені потрібно багато часу, щоб хакнути абсолютні усі камері.

— Скільки?

— До п’яти годин, – відповів Гаррі.

— Добре.

Південь-Грін-стріт, Енглвуд, Чикаго, штат Іллінойс, США.

У будинку стояла тиша, світло взагалі не горіло. Дівчина, зайшовши у будинок, пішла оглянути усі кімнати. На кухні простоювала холодна ранкова їжа, а у мийці лежав немитий посуд. У спальні в ліжку спала мати. В дитячій кімнаті теж було тихо, але Карл не дрімав. Він сидів на підлозі та слухав музику через навушники. Побачивши сестру, хлопець встав.

— Знову тебе цілий день вдома не було… Де ти на цей раз була? – запитав брат.

— Гуляла. – тихо відповіла Аманда.

— Чому нам нічого не сказала?

— Я маю вам звітувати про те що йду гуляти?

— Далеко ж ти гуляти пішла… – мовив хлопець.

Карл ніби на щось натякав, але дівчина так і не зрозуміла на що.

— Що ти маєш на увазі?

— Просто будь обережна. От що маю на увазі. Добраніч.

Аманда стояла та нічого не розуміла. А юнак ліг у ліжко та намагався швидко заснути, адже завтра на навчання. Раптом телефон Аманди задзвонив.

— Слухаю.

— Аманда їдь на адресу, яку я тобі скинув, негайно.

— Маркусе, що сталось?

Хлопець нічого не відповів та кинув трубку. У повідомленнях була написана адреса будинку, у якому живе Маркус та Гаррі.

7 травня 2025 року, перша година ночі, кордон Рівердейлу штат Іллінойс, США.

— Кеп, ми проїхали Чікаго. Їдемо по Захід 127-ій стріт, їдемо у Чикаго Як мене чути?

— «Прекрасно, де інші групи?»

— Група «Альфа» вирушають у Чикаго через Енглвуд. «Оріон» контролює аеропорт «Чикаго».

— Що на рахунок «Дельти»…?

Пару годин тому, у Індіан-Баундарі-парк.

— Хлопці, ми на місці. – мовив сержант Міллер.

Раптом з кущів почувся шурхіт.

— Ви це чули? – запитав один із бійців.

— То вітер, досить вже дрижати як осиковий лист! – відповів Міллер. – Потрібно оглянути цей парк та зайняти місця… Вперед!

Група «Дельта» просувалася вглиб лісової зони. Командир загону, сержант Міллер, підняв руку, наказуючи зупинитися. Його тактичний тепловізор показував дивні речі: дерева навколо не просто стояли – вони випромінювали тепло, подібне до людського.

— Що за чортівня... – прошепотів один із бійців, перевіряючи запобіжник своєї гвинтівки.

Раптом ґрунт під їхніми ногами здригнувся. Це не було схоже на землетрус. Це було схоже на те, ніби щось величезне прокидається під шаром бетону й дерну. Першим загинув зв'язківець. Величезний, зазубрений корінь, вкритий гострими шипами, вирвався прямо з-під його черевиків і прошив тіло наскрізь, піднявши чоловіка на три метри вгору.

— Вогонь! – закричав Міллер.

Парк спалахнув від спалахів пострілів. Кулі вгризалися в дерева, але замість трісок із них текла густа, неоново-зелена рідина. З темряви вийшов Джек.

— Ви прийшли в мій ліс зі зброєю? – голос Стілборна звучав як тертя двох величезних дубів.

Він змахнув рукою, і гілки найближчих дерев ожили, перетворившись на гнучкі батоги. Вони збивали оперативників з ніг, ламаючи ребра та розбиваючи шоломи. Один із бійців спробував кинути термічну гранату, але коріння перехопило її в повітрі й стиснуло так сильно, що вибух стався всередині деревної маси, не завдавши Стілборну жодної шкоди.

Через декілька хвилин усе було скінчено. Паркер стояв посеред розбитої техніки, а його тіло повільно вбирало залишки хлорофілу з навколишніх рослин, готуючись до більшого.

Захід – Чарлстон – стріт, Бактаун, Чикаго. 6 травня, 23:12.