РОЗДІЛ ІІ: «Брудний протокол»

Секретна військова лабораторія «Калібр». Клінічний блок. 13 січня 2023 року.

— Запис пішов. Сьогодні тринадцяте січня дві тисячі двадцять третього року. Ми на етапі фіналізації ідеї по створенню «активної броні» прямо у середині тіла, яка повинна захищати спецназ від нової акустичної зброї. Зі мною сьогодні Спенсер Бейкер – професор біомолекулярної інженерії. Наш піддослідний – Маркус Раллі, в’язень четвертого рівня. Можемо починати. – мовив асистент.

— Перевірка зв'язку, Маркусе. Як самопочуття? — запитав професор Бейкер з гучномовця.

— Сверблю, як облізлий пес. Ці ваші нитки під шкірою ніби живуть своїм життям.

— Потерпи. Зараз ми подамо малий імпульс. Твоє завдання закрити очі та не рухатись. Костюм... точніше твої нові зв'язки повинні поглинути удар і розсіяти його в тепло. Готовий?

Хлопець був прив'язаний до спеціального великого апарату. Серце билось з швидкістю вітру, він тремтів, мов стояв у морозильній камері.

— Так. – стиснувши зуби, відповів Маркус.

— Починаєм.

В приміщенні погасло світло. Спалахнули червоні лампи. Навпроти Маркуса висунулась автоматична гармата. Але стріляла вона не кулями, а стисненим повітрям – кінетичним молотом. Невидимий кулак вдарив його в груди. Він чекав що відлетить до стіни, але сталося дивне. В ударний момент тіло на секунду стало в'язким, як густий мед. Удар не відкинув юнака – він просто зник усередині нього. Повітря в камері стало важким, як перед грозою. Маркус відчував як мікронитки під шкірою почали вібрувати, видаючи неприємний, ледь чутний ультразвук.

— Тиск у нормі, поглинання – сто відсотків, – голос асистента в динаміках тремтів. – Система на межі. Ми не знаємо, куди йде надлишок. Натискайте стоп!

Обличчя професора, спотворене відблисками на моніторах, було застиглою маскою. Дивлячись на Маркуса, він не помічав цифри.

— Дай максимум, – тихо промовив він.

— Сер, скидання немає! Якщо нитки не витримають...

— Давай! – гаркнув Бейкер, ударивши долонею по столу.

Маркус почув, як глибоко в надрах лабораторії здійнялися турбіни. Кінетична гармата навпроти нього не спалахнула, не заіскрилася. Вона просто видала короткий сухий «клац». Світ навколо парубка згорнувся в одну точку. Це не було схоже на поштовх – здавалося, сама реальність врізалася в його грудну клітку. Звук зник, поступившись місцем мертвому, вакуумному мовчанню. Його тіло неприродно вигнулося назустріч вектору сили, жадібно вбираючи інерцію, яка мала б перетворити його на порох. Хлопця відірвало від підлоги. Повітря навколо нього почало кипіти, викривляючи простір, як над розпеченим асфальтом.

— Вимикай… – прохрипів Спенсер, бачачи, як датчики на моніторах спалахують червоним.

— Пізно, – видихнув Макс. Його голос вібрував металевим присмаком тисячі камертонів.

Зіниці розширилися, поглинувши райдужку. Енергія, яку гармата накопичувала хвилинами, тепер була стиснута в його тілі. Це відчувалося фізично нестерпно – ніби намагатися втримати вибух гранати в затиснутій долоні. Молодий асистент необачно кинувся вперед. Він хотів лише перевірити кріплення датчиків, забувши про головне правило - не торкатися провідника.

— Стій! – крикнув професор, але звук потонув у гуркоті.

Як тільки його пальці торкнулися плеча Маркуса, ланцюг замкнувся. Накопичена кінетика шукала вихід – і знайшла найслабшу ланку. Стався короткий, сухий тріск. Помічника не тільки відкинуло. Імпульсна хвиля пройшла крізь його тіло, миттєво розриваючи внутрішні органи та трощачи кістки. Він врізався в стіну лабораторії вже бездиханною лялькою, залишивши на бетоні страшний вм’ятий слід.

— Ні… – видихнувши, сказав Раллі, але від емоційного сплеску його контроль остаточно рухнув.

Вибух стався мимовільно. Прозора сила в повітрі врізалася в броньоване скло. Вікно розсипалося на порох. Ударна хвиля пішла далі, вминаючи сталеві перегородки та перетворюючи дорогі монітори на купу брухту.

Хлопець рухнув на коліна, дивлячись на тіло асистента. Його руки тремтіли, випускаючи сизі розряди. Професор Бейкер стояв нерухомо, прикриваючи обличчя від пилу. У його погляді не було жалю за хлопцем – лише холодний, майже хворий науковий тріумф.

— Ви вбили його… – прошепотів Маркус, піднімаючи очі на професора.

У цей момент двері лабораторії вилетіли з петель. До камери забігли восьмеро охоронців у важкій броні.

— На підлогу шкидко! Об’єкт під контроль! – лунали вигуки.

Маркус навіть не поворухнувся. Він лише глянув на свою долоню, що знову почала гудіти. Один із солдатів, бачачи загрозу, вистрілив транквілізатором. Хлопчина перехопив дротик у повітрі – не рукою, а коротким імпульсом, який просто розчавив снаряд.

Охоронці оточили юнака, тримаючи на відстані електрошокери. Повільно підвівшись, він не відривав погляду від науковця. Він міг би стерти їх усіх у пил прямо зараз, але всередині оселилася дивна, холодна порожнеча.