Глава четверта

- Я взагалі не розумію, чого всі так розпереживалися? - Не витримавши, я піднялася з ліжка, оглядаючи наляканих дівчат. - Сідайте, я ж вас не з'їм. - Подруги, як по команді, одночасно присіли на край ліжка, переглядаючись між собою, і я це добре бачила. 
- Дівчата, я ж бачу, що ви щось недоговорюєте, - я оглянула юначок, які наче на щось наважуються.
- Просто коли ми залишили тебе там і прийшли додому, то думали, чи говорити старшим, що ти не пішла з нами, а лишилася там, - тихо промовила Живана під мій нерозуміючий погляд, зрозумівши, що я не відстану. - Але коли вже почали сунути великі й страшні хмари, а тебе й досі не було, ми все ж таки наважилися сказати хоч комусь, - продовжила своє пояснення Живана, але я досі нічого не розуміла. - Тоді побігли, сказали твоїм батькам, і ті відразу спохопилися, а за ними вже всі інші, - продовжила розповідь дівчини Зоряна, доки за вікном час від часу з'являлася величезна блискавка.
- І це все? Я з ваших розповідей нічого не зрозуміла, - я присіла на стілець навпроти ліжка, на якому сиділи дівчата. 
- Ти серйозно не знаєш?! - різко скочивши з місця, запитала Бояна такими дивними очима, якими, якщо чесно, вона мене налякала. 
- Ні, - відповіла я дівчині, яка, вибачте, нагадувала мені якогось психа.
- Ну тоді слухай... Одного разу одна молода дівчина, збираючи трави у лісі далеко від дому, потрапила під сильний дощ... А ще через деякий час по всій околиці ні звідки з'явився густий густющий туман. Коли дівчина все ще не поверталася додому, усі почали негайні пошуки, кинувши все, чим займалися. Коли вони дісталися того місця, де дівчата зазвичай збирають трави, то побачили лише...
Її корзинку на землі. Як тільки вони підійшли ближче, туман, як по клацанню пальця, розчинився в просторі, а самої дівчини ніде не було. Люди прочесали весь ліс від початку й до кінця, вдовж і впоперек, але в той день її так і ніхто не знайшов.Розгублені батьки, не знаючи, що робити, пішли до однієї відьми запитати поради. Подивившись на них, вона захитала головою й сказала: "Ох... навіщо ж ви дочку у лісі залишили та ще й у дощ? Хіба не знаєте, хто там живе! Слухайте, що скажу: вашу дочку затягнув до себе чи то лісовий дідо, чи то перелесник, точно не бачу, але знаю одне — вже нічого не зробиш, пізно ви схаменулися, а для всіх це буде уроком. Живіть й остерігайтеся, бо зло повернулося." Ось так сказала відьма батькам юначки під гіркі сльози матері, розповідала Бояна, інколи розмахуючи руками й роблячи різні моторошні інтонації.

- Що за нісенітниця? - склавши руки на грудях, промовила я на всі ці байки брюнетки.  
- Сама ти нісенітниця, а це правда, - образливо промовила Бояна, всівшись на ліжку зручніше й відвернувшись від мене.  
- Знаєш, коли ти повернулася, чесно, ми всі були в шоці, - тихо продовжила Зоряна. - Можливо, це й байки, але ж люди не дарма говорять і вірять. Однак коли ти об'явилася, в народі ніби щось тріснуло.  
- Все, дівчата, досить вже про це, - намагалася згладити кути Живана. - Давайте про щось інше поговоримо.  

Усі дівчата задумливо сиділи в тишині, роздумуючи, про що ж ще розповісти.  
- А ви чули вже про змагання?! - смикнувшись на місці, завертіла головою Зоряна.  
- Це ті змагання?! - імпульсивно викрикнула брюнетка, сівши на ліжку на коліна й повернувшись обличчям до Зоряни.  
- Ні, це не ті, - відповіла їй Зоряна, поглянувши на дівчину.  
- Ну як не ті, а які?! - сперечалися між собою дівчата, або вони просто спілкувалися, я ще сама не зрозуміла.  
- Це ті змагання, що через тиждень, - відповіла Зоряна брюнетці, дивлячись їй в очі.  
- Аааа. Не знаю про таке, - сказала та й вдарила себе по ляшці, і тоді Зоряна вже поглянула на нас усіх.  
- Ну, розповідай про ті змагання? - попросила я, спершись долонями на коліна, спостерігаючи за поглядами Зоряни.
- Коротко кажучи, скоро буде в сусідньому поселенні матч за звання "Найвеличного селища". Там будуть змагатися молоді й спортивні хлопці, до речі, вони вже готуються, і знаєте, всі підуть подивитися. - Розповідаючи, Зоряна інколи вскидала брови й зачаровано посміхалася.
- І це все заради якогось статусу? - запитала Живана, і чесно, я з нею згодна: бігати і напружуватися заради якогось титулу я точно не погодилася. 
- Та чого ж тільки заради звання? Ну, хоча титул теж важливий, але окрім нього ще буде багато чого. Це ж щорічні змагання, і за перемогу в них якесь поселення отримає, скажімо, запас м'яса чи пропуск у кам'яну печеру або ще щось, ну я не знаю, я цим не дуже цікавлюся, - сказала блондинка, потиснувши плечима й важко зітхнувши. - Ну та ми ж підемо, так? - з надією в очах дівчина подивилася на всіх присутніх, а потім гордо заявила: - Майте на увазі, що я точно вирішила йти.
- Звичайно, ми підемо, - вирішила підтримати подругу Бояна, не забувши штовхнути її в плече. У відповідь Зоряна незадоволено поглянула на неї.
- Ну, ми підемо, але якщо це щорічні змагання, то чому ми раніше на них не ходили? І чому я перший раз про них чую? - хоча я вже чула про це від Фалко, все ж таки вирішила не говорити, що вже знаю. Пф, та й немає там що розповідати... Я відмахнулася від своїх думок і поглянула на дівчат в очікуванні.
- Минулого року воно проходило в селищі за далеким лісом, і ніхто не хотів так далеко йти, тому багато хто про це не знав. І взагалі в нашому поселенні мало хто готувався, і ось як результат: ми про це не знали й не чули, - знову пояснила нам Зоряна. І звідки вона про це стільки знає?