Глава третя

Це як щось неймовірне. Мій здивований і захоплений погляд бігав з спокійного обличчя Яра на його міцну руку з моєю плетінкою і так по колу. Не знаю, скільки часу я так дивилася на нього, доки з землі не піднявся Фалко.
- Ух, - видихнув русявий, обтрушуючи одяг руками. Його погляд кидався від мене до шатена, ситуація явно його не бентежила. - Тож йдемо далі, - новий знайомий вже хотів був повернутися і йти далі, аж несподівано Яр мовив.
- Кхм, Фалко, - як тільки він покликав, кароокий одразу поглянув на друга, і той якось з двозначністю оглянув його.
- Аа, Альда, вибач, будь ласка, - щось зрозумівши, Фалко повернувся до мене з очима бідного котика, просячи вибачення за майже перекинутий кошик.
- Та ти що, ти ж не спеціально, - спантеличено прошепотіла я, потираючи долоні, вперше відчуваючи таке враження.
- От і добре, ходімо швидше, - Фалко далі утішно покрокував уперед до того часу, як Яр все ще продовжував нести мій кошик.
- Давай мені корзинку, - я вже простягнула руку, щоб забрати своє, коли хлопець різко заховав руку за спину. - Ей, ти чого? - я витрішчилася на парубка, не розуміючи його дій.
- Віддам, коли дійдемо, - своїм тихим і глибоким голосом відповів Яр, так що можна було б загіпнозувати ціле військо.
"Це він мені допомагає чи думає, що я нездара? Хвилинку, він думає, я нездара!?" Відірвавшись від роздумів, я вже наготувалася пред'явити йому своє обурення, але переді мною вже нікого не було. Різко розвернувшись, я мало не врізалася у груди Яра, спинившись в кількох сантиметрах від його обличчя.
- Я це в слух сказала? - із завмерлим серцем спитала я, відчуваючи його уважний погляд.  
- Що сказала? - вже зацікавлено запитав хлопець, зазираючи мені в очі.  
- Та так тобі почулося, - з полегшенням відмахнулася я. - І, до речі, нам треба йти, - я пальцем показала на Фалко, який ступав за спиною у нього. Потиснувши плечима й обійшовши його, попрямувала в потрібному напрямку, в моменті спіймавши його дивний погляд.  
Ми всі дружно попрямували в сторону мого дому таким ланцюжком, де хлопці закривали мене з двох сторін: один спереду, а другий ззаду.  
Підходячи ближче до цього великого дерева, про яке говорив Фалко, де недалеко видніються будинки мого клану, я зупинилася, обернувшись до цих друзів.  
- Дякую, що допомогли, - промовила я, легко вклонившись у знак вдячності.  
- Немає за що. Краще приходь до нас на змагання, тоді ми точно виграємо! - усе заманював кароокий мене на ці витріщання, але мушу зізнатися, у нього це непогано виходить.  
- Ну, я ще подумаю, а вам раджу поспішати, а то ось дощ капає, - без краплі втоми у голосі, а тільки радо промовила я, підставляючи долоню, яка ловить на собі сльози неба.  
- Тоді до зустрічі! - попрощався Фалко, а Яр без слів простягнув мені кошик. Забравши кошик, наші руки на секунду торкнулися одна одної. Перевівши очі на його погляд, я посміхнулася і, розвернувшись, пішла в бік дому. Ступивши декілька кроків від дерева, я озирнулася і, піймавши очі русявого, помахала йому рукою, й повернулася назад, щасливо прямуячи додому.  
Пройшовши пару метрів, парубків вже сховали між собою дерева та все сильніший дощ.  
Хух, нарешті, як добре, що вони тут не живуть, а то я б їх не витримала на постійній основі. Трішки насолодившись самотністю, я прискорила ходу, бо ще трішки, і буду нести не ягоди, а воду.  
Тільки я зайшла на територію поселення, як до мене підбігла тітка Леля, взявши мою руку в свої завжди теплі долоні.  
- Альдо, дівчинко, як добре, що ти ціла. Ми всі місця собі не знаходили. Біжи, зайчику, додому, там батьки хвилюються.
- Вона лагідно погладила мене по голові. Я, звичайно, думала, що дівчата будуть про мене хвилюватися, але що аж усі... це навіть увісні якось нереально звучить. Я ще раз глянула на тітку, і вона відпустила мою руку, своїми добрими очима натякаючи, щоб я йшла до рідні. Вже вдалині мерехтіла блискавка, розколюючи хмари яскравою тріщиною, натякаючи на продовження буревію.  
Підійшовши до будинку, я оглянула його і поставила корзинку з невеличким уловом. Взявшись за ручку вхідних дерев'яних дверей, потягнула на себе. Переді мною відкрився вид на маленьку вітальню, де за столом сиділи батьки. Як тільки вони мене помітили, мама одразу скочила на ноги, мало не перекинувши свічку, яка стояла на столі. Я щойно закрила двері, до мене одразу підбігла мама, схопивши мене в свої сильні обійми, поки тато спокійно підвівся з місця, оглядаючи нас.  
- Доню, я так переживала. З тобою все добре? - схвильовано прошепотіла мама, сильніше притискаючи мене до себе.  
- Все нормально, мам, - тихо сказала я, трішки відсунувши її від себе, через те що на мені мокрий одяг. - Я піду переодягнусь, не хвилюйтесь, зі мною все добре.  
Мама відпустила мене зі своїх обіймів, я ще раз поглянула на батьків і пішла в кімнату, тому що бути в цьому мокрому одязі некомфортно.  
Відкривши шафу, я дістала довгу чорну бавовняну спідницю й шоколадну легку кофтинку. Знявши з себе змочені речі, я кинула їх на підлогу. Коли вже натягнула чистий і сухий одяг, плюхнулась на ліжко в позі зірки, насолоджуючись звуками дощу за вікном. Недовго я так лежала, як у двері хтось постукав. Підвівшись на лікті, подивилася на двері, які непомітно привідкрилися, й за них з'явилася голова Живани.  
- Дівчата? Заходьте, - вже повністю підвівшись на ліжку, я ввічливо запросила дівчат до кімнати. Відкривши двері в кімнату, зайшли подруги, дивлячись на мене трьома різними парами очей. Зупинившись посеред кімнати, дівчата те й робили, що поглядали то на мене, то на одну одну.  
- Тітка Леля сказала, що ти вже вдома, і ми вирішили зайти до тебе - Опустивши очі й викручуючи пальці, пояснила Зоряна їхній прихід. - Ми просто дуже злякалися за тебе, - підтримала Живана подругу. Після цієї фрази в мене з'явилося багато запитань....