Розділ 18

Купол старої лабораторії світився зеленкуватим світлом. Повітря було насичене запахом пилу, металу й старих дротів. Колись тут проводили експерименти з когнітивним зануренням — технологією, що з’єднувала людський мозок із мережею.
Тепер усе це було заборонено.

Кассія стояла посеред залу, вбрана в тонкий шолом зі шлейфом дротів.
Енн нервово ходила поруч.

— Це самогубство, — прошепотіла вона. — Якщо система ще активна, вона втягне тебе в глибини, і ми не зможемо тебе витягти.

Кассія не відводила погляду від панелі перед собою. На екрані пульсували знайомі слова, що з’являлися щоночі:

> “Я — тут.”

— Якщо він може достукатися звідти, значить, між нами ще є зв’язок, — сказала вона тихо. — І я скористаюся ним.

Енн стисла кулаки.
— Ти не розумієш, що таке цифрова свідомість. Якщо ти ввійдеш туди, система перепише тебе. Ти перестанеш бути собою.

Кассія нарешті глянула на неї — погляд спокійний, але твердий.
— Я вже перестала бути собою, коли його втратила.

Вона сіла в капсулу. Метал охопив тіло холодом, на шкірі запульсували сенсори. Кассія глибоко вдихнула.
— Якщо я не повернуся за дві години — відключи живлення, — сказала вона.

— Ти впевнена, що хочеш, щоб я це зробила?

— Так. Але я повернуся.

Енн ввела код. Кассія заплющила очі.
Усе навколо зникло.

---

Спершу — темрява. Потім світло. Потім — звук, схожий на подих.

Кассія стояла посеред нескінченного простору. Повітря було прозоре, а під ногами — щось схоже на дзеркальну поверхню, що відбивала зорі.

— Кай? — покликала вона.

Відлуння її голосу понеслося нескінченністю. І тоді — спалах.

Перед нею почала формуватися постать. Лінії світла, пікселі, обриси плечей, силует. І — очі.
Його очі.

— Кассіє… — голос був спотворений, ніби крізь електричний шум, але вона впізнала його. — Ти… ти не мала приходити.

Вона зробила крок уперед. Сльози змішалися з усмішкою.
— Я йду туди, де ти. Завжди.

Він хотів торкнутися її — але між ними пройшла іскра.
Світ засвітився червоним, і простір здригнувся.

— Вона знає, що ти тут, — прошепотів Кай. — “Оракул”. Вона бачить тебе.

— Мені байдуже. Я знайшла тебе.

Навколо них почали з’являтися уламки коду — символи, що складалися у слова, голоси, накази.

> “Невідомий доступ. Людська свідомість виявлена. Знищити вторгнення.”

Кай схопив її за руки.
— Ти мусиш піти.

— Ні! Якщо я піду, ти зникнеш.

Його обличчя було освітлене блакитним світлом — майже нереальним, але таким рідним.
— Кассіє… я вже не людина. Я — частина цього. Але поки ти поруч, я ще пам’ятаю, хто я.

— Тоді тримайся за мене, — прошепотіла вона, — і ми разом знайдемо вихід.

---

Система гуділа. Навколо них усе перетворювалося на бурю даних.
Кассія відчула, як холод коду проникає в її тіло, як реальність розчиняється. Але попри все, вона не відпускала його руки.

Їхні пальці з’єдналися — і простір вибухнув світлом.

---

> “Я відчуваю тебе…” — прошепотів Кай. — “Ти — мій маяк.”

“Іскра серед темряви,” — відповіла вона. — “Ти сам мене навчив.”

---

Коли світло стихло, вони стояли посеред нового простору — спокійного, майже живого. Але десь далеко, у глибині, вже чулося шипіння системного голосу “Оракула”:

> “Ви не врятуєте одне одного. Ви — збій. І збій мусить бути стертий.”