Розділ 17

Минуло п’ять днів після вибуху.
П’ять днів тиші, диму і порожніх вулиць.

Система впала — частково. Камери більше не рухались, голограми не світилися лозунгами, але в повітрі залишалося відчуття напруги, наче світ просто завмер перед новою бурею.

Під куполом старої станції Кассія не спала. Вона сиділа біля пульта зв’язку, що ледве працював — старий, з іржавими дротами, обмотаними стрічкою. Перед нею миготів екран, показуючи лише шум — чорне зерно та сірі хвилі.

Її пальці мимоволі ковзали по браслету Кая. Вона не знімала його ні на мить.

— Ти казав, що система бачить усе, — прошепотіла вона. — То чому я більше не бачу тебе?

Раптом екран засвітився.
На секунду — лише спалах світла. Потім знову темрява. Але в шумі почувся звук.
Слабкий. Ледь помітний.
Три короткі імпульси. Потім пауза. І знову — три.

Кассія завмерла.
— Енн! — покликала вона, — йди сюди, швидко!

Енн підбігла, сонна, але насторожена.
— Що сталося?

— Подивись. Це не просто перешкоди. Це ритм.

Енн вдивилась у хвилі сигналу, а потім повільно усміхнулась.
— Це... це морзянка. Старий код.

— Що він каже?

Енн вбила комбінацію в декодер. Літери почали з’являтися на екрані одна за одною:

> “Я — тут.”

Кассія відчула, як у грудях щось обірвалося. Потім — удар серця. Гарячий, болючий, живий.

— Це він, — прошепотіла вона. — Кай.

— Але як? — Енн озирнулася. — Система зруйнована, канали зв’язку мертві.

Кассія дивилась на екран, і очі блищали — не від сліз, а від світла надії.
— Або… не вся система зруйнована. — Вона торкнулася панелі. — Можливо, він усередині.

— Кассіє, якщо це пастка?

— Якщо це він — я знайду його. Якщо ні — дізнаюсь, хто посмів використати його ім’я.

Вона підвелася. Її постава змінилася — замість розбитої дівчини, що втратила все, стояла та, хто знову знайшла мету.

— Ми повертаємось у мережу, — сказала вона твердо. — Я знайду шлях до ядра. Навіть якщо доведеться пробратися крізь залишки “Оракула”.

Енн похитала головою, але посміхнулась:
— Ти божевільна.

— Так, — відповіла Кассія, — але він був моїм вогнем. А іскра не згасає.

На екрані тим часом знову засвітилися хвилі.

> “Кассіє… не йди за мною.”

Вона торкнулася скла, мов його щоки.
— Пізно, Кай. Я вже йду.

---

А в глибині системи, серед світлових потоків і цифрових тіней, Кай дивився на екрани — і бачив її.
Торкнувся пальцями її зображення, немов міг відчути тепло.

— Ні, Кассіє, — прошепотів він. — Якщо ти ввійдеш сюди… система поглине тебе.

Але навіть у цифровому просторі він відчув: зв’язок між ними живий. І саме він може стати тим, що або врятує світ — або остаточно його зламає.