Розділ 7.

Ніч була густою, мов чорнило.
Кассія й Кай рухалися вузькими тунелями під містом — там, де колись проходили старі комунікації. Тепер ці місця офіційно вважалися «небезпечними», та саме тому вони були прихистком для тих, хто не корився системі.

Кай ішов першим, світло ліхтарика вирізало зі стін лише уривки графіті — заборонені символи, які каралися смертю.
Кассія провела пальцями по одному з написів: «Свобода дихає в темряві».

— Хтось іще вірить, — прошепотіла вона.

З темряви почувся глухий звук. Кай різко підняв руку, зупиняючи її.
— Ми не самі.

Із-за ржавої решітки виринули постаті в капюшонах. У руках — саморобна зброя, у поглядах — настороженість.

— Хто ви? — пролунав грубий голос.

Кай підняв руки, показуючи, що він беззбройний.
— Ми не вороги. Ми шукаємо… тих, хто ще не зламався.

Кілька секунд тиші здавалися вічністю. Потім один із капюшонів повільно опустився. Перед ними постала жінка з гострим поглядом і шрамом через щоку.

— Якщо ви шпигуни, тут і загинете, — сказала вона спокійно. — Якщо ж ви справді з нами… доведіть це.

Кассія відчула, як слова самі вирвалися з її вуст:
— Я бачила, як карають невинних. Я втратила батьків через систему. Я не хочу тікати більше. Я хочу боротися.

Жінка вдивилася їй прямо в очі, немов шукала брехню. І, мабуть, не знайшла.
— Тоді ходіть за мною.

Вони рушили глибше тунелями. Нарешті вийшли до великої зали, де горіли кілька ламп. Тут було з десяток людей: хтось чистив зброю, хтось малював карти, хтось тихо молився.

Кассія затримала подих. Вона вперше побачила, що вони не самі. Опір існував.

Жінка зі шрамом кивнула:
— Мене звати Ліара. І якщо ви справді з нами — то відтепер шляху назад немає.

Кай і Кассія переглянулися. В її очах палала рішучість, у його — страх, змішаний із надією.

— Ми вже зробили свій вибір, — сказала Кассія.

У залі стало тихо. Лише десь у глибині капав із труби холодний металевий дощ.
Опір прийняв їх.

А разом із цим — їхні почуття стали не лише небезпекою, а й зброєю.