Розділ 5.

Ніч накрила місто під куполом.
Неонова реклама спалахувала червоним і синім, відкидаючи тіні на бетонні стіни. Камери без кінця обертали свої об’єктиви, стежачи за кожним рухом. Але тут, на даху старого будинку, було відчуття свободи.

Кассія сиділа на краю, звісивши ноги вниз. Вітер розкуйовджував її волосся, і вперше за довгий час вона дихала на повні груди.

Кай вийшов з темряви й сів поруч. Він мовчав, просто дивився на нічне небо — на купол, що ховав справжні зорі.

— Ти коли-небудь бачив їх? — раптом запитала вона.
— Кого?
— Справжні зорі.

Він заплющив очі, ніби намагався уявити.
— Ні. Мій батько казав, що це лише ілюзія минулого. Що небо — отруйне, а зорі вже давно згасли.

Кассія посміхнулася сумно.
— Вони брешуть. Я пам’ятаю. Коли я була маленька, мій батько показував мені зоряне небо за межами купола. Я бачила їх. Вони справжні.

Кай перевів на неї погляд.
— І все ж ти залишилася тут. Чому?

Вона на мить замовкла.
— Бо втратила все. Батьків. Дім. А разом з ними і шлях назовні. Залишилася тільки ця книга. — Вона обережно дістала з рюкзака пожовклий том і поклала поруч. — Це єдине, що нагадує мені про світ, де люди жили вільно.

Він торкнувся обкладинки пальцями, наче боявся зруйнувати.
— Я заздрю тобі, Кассіє. Ти хочеш правди, навіть якщо вона болюча. А я… все життя жив у тіні батька. Слухав накази. Вчився бути тим, ким не хочу бути.

Її серце здригнулося від його відвертості.
— Чому ти тоді допомагаєш мені?

Його губи злегка стиснулися.
— Бо вперше я відчуваю, що роблю щось правильне. І… — він затримав подих. — Бо боюся втратити тебе більше, ніж боюся батька чи системи.

Її пальці самі потягнулися до його руки. Вони торкнулися — спершу несміливо, потім міцніше. Дотик був теплим, справжнім.

— Ми приречені, — прошепотіла вона.
— Або ми — початок, — відповів він.

І в цю мить купол над їхніми головами здався тоншим, ніж будь-коли.