Розділ 2.

Після Церемонії площа швидко спорожніла. Люди розходилися по своїх секторах — чітко розділених кварталах, де кожен виконував призначену роль: робітники, інженери, охоронці, вчені. Межі між секторами були непорушними, за їхнє порушення карали зникненням.

Та Кассія не прямувала додому.
Вона йшла вузькими вулицями, уникаючи камер, знаючи, що це небезпечно. Серце билося в такт кожному кроку. Вона знову наближалася до Забороненої зони — руїн старої частини міста, яка лишилася за куполом ще до його встановлення.

Тут не працювали голограми.
Тут не було світла.
Тільки тиша, пил і уламки будинків, які Система називала «сміттям минулого».

Кассія приходила сюди, щоб відчувати. Щоб дозволяти собі плакати, згадувати батьків, торкатися каменю, що пам’ятав інший світ. Саме тут вона ховала книгу матері, аби жодна камера не знайшла її.

Вона зупинилася біля напівзруйнованої арки й витягла схованку. Пальці торкнулися обкладинки, і на мить зник страх.

— Ти не повинна тут бути.

Голос пролунав позаду, різкий і владний. Кассія здригнулася, книга мало не випала з рук. Вона різко обернулася.

Перед нею стояв Кай.
Його чорна форма майже зливалася з темрявою руїн, лише срібло на комірі відбивало слабке світло.

Він дивився на неї так, ніби бачив наскрізь.
Ніби знав, що вона тримає в руках злочин.

— Якщо тебе спіймають тут, — його голос звучав тихо, але жорстко, — ти підпишеш собі вирок.

Кассія зціпила зуби й відступила на крок.
— То чого ж ти чекаєш? Арештовуй.

Її слова бриніли викликом, хоч серце билося, немов хотіло вирватися з грудей.

Кай не ворухнувся.
Лише поглянув на книгу, а потім знову зустрів її очі. І в його погляді не було холодної порожнечі Системи. Там було щось інше — небезпечне й заборонене.

— Я цього не бачив, — сказав він нарешті. — Ти зрозуміла?

Кассія мовчала, шокована. Вона чекала всього: арешту, виклику охорони, наказу здатися. Але не цього.

Він розвернувся, зробив кілька кроків і завмер.
— І більше не приходь сюди, — кинув через плече. — Наступного разу я можу не стриматися.

Його силует розчинився в темряві руїн.

А серце Кассії палало.
Вперше за довгі роки вона відчула — небезпека і надія можуть мати одне й те саме обличчя.