Пролог.

Місто спало під куполом.
Над дахами миготіли голограми — холодні обличчя дикторів із бездоганними посмішками промовляли одні й ті самі слова:

«Система — це життя. Свобода — це смерть.»

Вулиці були порожні. Лише камери на високих стовпах безупинно водили своїм механічним оком, шукаючи тих, хто наважиться порушити накази.

Кассія йшла вузьким провулком, тримаючи капюшон глибше на обличчі. Її пальці міцно стискали тонку книгу — заборонену, небезпечну, ту саму, що залишилася від матері. Сторінки пахли димом і минулим. Вона знала: якби охорона знайшла її, цього було б достатньо, щоб засудити до зникнення.

Та сьогодні страх відступив перед спогадом.
Десять років тому вона бачила, як забирали батьків. Тоді їй здавалося, що місто зупинилося, що навіть повітря під куполом стало важчим. Їй сказали: «Вони зрадники. Вони хотіли зруйнувати порядок.»
Але Кассія знала — правда інша. І ця правда пульсувала десь усередині неї, мов заборонене полум’я.

Раптом у тиші залунав різкий звук.
Вона завмерла, прислухаючись. Кроки. Чіткі, впевнені, відлунювали в камені.

Серце стиснулося. Вона пригорнула книгу до грудей, готуючись тікати. І саме в цю мить з темряви вийшов силует — високий хлопець у чорній формі з відблиском срібла на комірі. Його очі холодно ковзнули по ній, але щось у цьому погляді зупинило її на місці.

Він мав би видати її. Мав би натиснути кнопку на браслеті й викликати охорону.
Та він лише дивився.

І тоді Кассія зрозуміла: це перша тріщина в Системі.