Розділ 26

Пройшло два дні з моменту повернення Баргрима, який тепер просив називати себе Грім, і правди про батька. Ісабель і Калеб повільно прогулювалися французьким кварталом, а за ними, мов тінь, ішов пес.

— І що ти будеш робити? — примружившись, запитав Калеб.

— Я не знаю, — знизала плечима Ісабель. — Мадам Жозефін сказала, що матір проговорилася щодо мого батька. Він відомий лікар нейрохірург. Утім самотній. І мати подбала, щоб він не мав нікого більше.

— Так, можливо, йому варто дізнатися, що у нього є донька?

Ісабель важко зітхнула, зважуючи всі за і проти.

Калеб мигцем поглянув на пса. Він підняв морду й ошкірився. Він хмикнув і склав руки у кишені. Коли Ісабель сказала йому, що Баргрим живий, він мовчав довго. А коли побачив пса, то лише стисло мовив:

— Ніколи б не подумав, що цей кудлатий ще з’явиться. І тепер тобі точно не буде часу сумувати.

Це був такий собі спосіб Калеба сказати: «Я радий, що він повернувся». Без сентиментів. Але щиро.

Вітер приніс із собою запах кави й жасмину. Ісабель зупинилася, підвела голову до неба. Воно було глибоким, важким, як її думки.

— Я ж не можу з’явитися перед ним і сказати: «Привіт. Я твоя пекельна донька!» — емоційно промовила. — Я фізично сильна, однак відчуваю, що морально розбита, як крихке скло.

Калеб обійняв її за плечі. І його дотик був ніби якір у штормі.

— Ти не повинна бути завжди сильною, Ісабель. Дай собі час. Не забувай — навіть скло, яке тріснуло, можна переплавити у щось нове. Міцніше.

«Ось тут я погоджуся з Калебом. Перевертень діло говорить, — промовив Грім і, зупинившись, присів на задні лапи й чихнув. — Смакуєш розчаруванням і драмою. Це тобі не личить, дівча».

Вона поглянула на нього через плече й, не коментуючи його слова, знову важко зітхнула.                                                                                                                      

— Сказати йому правду… Це повернути йому спогади про Ліліт… А раптом він злякається? Зненавидить?

Ісабель поклала голову на груди Калеба й на мить заплющила очі.

— Боятися — нормально. Але ховатися вічно — це ж не твоє, Ісабель.

Вона мовчала. Але десь глибоко, за стіною тривог і болю, думка про зустріч із матір’ю проростала корінням.

— Я повинна дещо зробити, Калебе, — промовила Ісабель і підняла голову. Ставши навшпиньки, м’яко поцілувала його у вуста.

Грім відвернувся й прокоментував:

«Я не дивлюся. Романтика це не для мене». 

Ісабель відсторонилася й, підморгнувши, пішла.

— Завтра Марді-Гра. Хочу, щоб ти відчула всі емоції святкування, — усміхнувся Калеб, дивлячись їй услід.

— Я повернуся, — відповіла вона й, обернувшись, помахала рукою. — Обіцяю.

За годину Ісабель і Грім вже стояли серед попелу, на місці, де колись був її маєток. Те, що залишилося, було лише обгорілою кістяною конструкцією, адже вона сама його спалила.

«Ти певна, що вона прийде?» — запитав Грім, вдивляючись у згарище.

— Так. Вона на мій поклик обов’язково прийде, — прошепотіла Ісабель і ступила вперед.

«А мені варто зробити їй сюрприз!» — гаркнув і, провівши лапою по землі, вишкірився й зникнув у білому спалаху. 

— Мамо! — Ісабель заплющила очі. — У нас є незавершена справа. Я чекаю на тебе. Прийди.

Повітря за кілька секунд затріщало, відчувся потік чорної енергії, й Ісабель, розплющивши очі, озирнулася. Спершу з’явилося полум’я, яке підіймалося доверху, а потім з нього з’явився образ. Її постать вийшла з вогню, мов згусток темної хмари, яке набирає форму. Довге чорне волосся спускалося водоспадом, а чорні вугільні очі за кілька секунд стали темно-карими. 

— Ісабель, здається, ми вже про все поговорили, — холодно промовила Ліліт. — Однак моє материнське серце радіє, що ти покликала мене.

— Ми поговорили не про все, — стиснула вуста Ісабель і ступила ближче.

— Ти хочеш вибачитися за свою поведінку? — Ліліт склала руки позаду. — Ну що ж, я чекаю.

— Є одна тема, дуже важлива для мене, — зробила паузу, і Ліліт звузила очі. — Я бачила його. Свого батька.

На обличчі Ліліт з’явилася тінь. Не злість. Ні. Це було щось інше. Страх? Зніяковіння?

— Ти не мала права…

— Не мала? — перебила Ісабель. — Я не знала свого батька. І визнаю, що не думала про нього, доки не дізналася правду. Ти вирвала сторінку з мого життя. І прошу тебе, відпусти його. Він повинен жити… не самотністю.

— Значить, вибачення не буде, — злісно промовила Ліліт.

Вона скрипнула зубами й зробила крок, та раптом… зупинилася, бо з руїн позаду Ісабель з’явився він — Баргрим.

Ліліт завмерла. Її очі розширилися. Це було справжнє потрясіння.

— Живий, — прошепотіла вона.