Розділ 25

Сонце давно змінило своє положення, кидаючи крізь вікно золотисті промені, які ковзали по підлозі, зачіпали край ліжка й спинялися на плечі Калеба. Він заснув в обіймах Ісабель. Його дихання було рівним і глибоким, а ліва рука лежала на її талії. Дівчина не рухалась. Її пальці легко ковзали по його волоссю, ніжно, майже несвідомо, мовби на дотик шукала відповіді. І думки тихо клубилися, мов дим у променях. Вона згадувала його голос, жорсткий і сухий, коли познайомились. Погляди, які ховали більше, ніж відкривали. Як він тримав відстань, як вона реагувала на нього і як зараз дозволила йому бути так близько. Частина її боялася цього. Утім інша жадала залишитись поруч. Можливо, тільки сьогодні. Однак це потрібно було… обом. Ісабель знову провела пальцями по його волоссю й нахилилась, торкнувшись губами його скроні.

Раптом у передпокої клацнув замок. Ісабель завмерла. Почулися кроки, а потім прозвучав знайомий, теплий голос:

— Калебе? Ми зайшли, ти вдома?

Ісабель обережно підвелась і тихо вийшла з кімнати, прикривши за собою двері.

У вітальні стояли Амара й Джордан.

— Привіт, — схилилася боком об стіну й усміхнулася.

Амара широко всміхнулася й, не вагаючись, підійшла й міцно обійняла Ісабель.

— Ти повернулася… — прошепотіла вона. — Ми всі хвилювалися.

Ісабель обійняла її у відповідь.

— Дякую. І… Калеб заснув, а мені, мабуть, вже варто піти. До того ж у мене ще є одна важлива справа.

— Почекай, — втрутився Джордан, поглянувши на неї уважно. — Ти певна, що хочеш іти зараз? Можливо, це нам краще піти… — він злегка знизив голос, — якщо це те, що я думаю.

Ісабель усміхнулася куточком губ.

— Просто… скажіть йому, що все добре. І що… — вона на мить зам’ялася, підбираючи слова. — Що я ще повернусь.

Амара кивнула й мовчки взяла її за руку на кілька секунд.

— Обов’язково передамо твої слова.

Ісабель вийшла з будинку. Вулиця зустріла її спокоєм, тиха, вкрита м’яким присмерковим світлом. Десь лунала музика, звучали веселі гомони, а запах кави, лаванди й навіть магічної енергії вітали в повітрі. На розі вона побачила мадам Жозефін, яка зачиняла свою крамницю.

— Мадам Жозефін, добрий вечір!

Вона озирнулася, і на її обличчі з’явилася трохи розгублена усмішка. Ісабель пришвидшила кроки й помахала жінці рукою. Жінка підійшла ближче, торкнулася руками до її рук, ніби хотіла переконатися, що це дійсно вона.

— Ісабель… Ти повернулася.

— Повернулася, — відповіла вона тихо, з легкою усмішкою. — І мені потрібна невеличка допомога. Можеш зняти готівку з картки? — вона дістала з кишені банківську картку й простягнула їй.

Мадам Жозефін кивнула, не ставлячи жодних питань, тільки уважно вдивлялась в обличчя дівчини.

— Звісно, люба. Ходімо до банку.

— До речі, — промовила Ісабель, коли вони рушили, — як думаєш, скільки потрібно грошей, щоб допомогти одній ветеринарній клініці й притулку для тварин?

— Багато, — відповіла мадам Жозефін після короткої паузи. — Дуже багато.

— Це картка матері. Без обмежень. Думаю, коли вона дізнається, куди я витратила її гроші, буде просто… у захваті, — хмикнула.

За годину Ісабель вже стояла біля стійки в знайомій клініці. Вільям, той самий ветеринар, який посеред ночі допоміг псу кілька днів тому, з подивом приймав товстий конверт.

— Міс… Я не можу взяти ці гроші. І, до речі, той пес, якого ви привели — він… зник. Просто зник.

— Я знаю, — кивнула Ісабель. — Він знайшов мене. А я знайшла його господаря. І ці гроші не тільки для вашої клініки, але й для того притулку, про який ви згадували.

Чоловік мовчав. Потім обережно поклав руки на конверт, наче боявся, що той зникне.

— Але це… занадто багато. Я навіть не знаю, чим заслужив на таку допомогу.

— Просто прийміть. Нехай кудлаті друзі отримають можливість не лише на лікування, але й на допомогу в притулку. Для мене це важливо.

Ісабель, під прямим поглядом чоловіка, вийшла на вулицю. Здавалося, одна маленька справа завершена, і це давало хоча б краплю стабільності. Та раптом вона різко зіштовхнулась із кимось. Від несподіванки портмоне випало з його рук й кілька купюр і аркушів розлетілись тротуаром.

— Перепрошую, — швидко промовила Ісабель.

Незнайомець схилився, і Ісабель також. Разом вони почали збирати папери, які розносив легкий вітер.

— Моя провина, я не дивився, куди йду, — мовив чоловік, вкладаючи документи в портмоне.

— Я також винна.

Ісабель підвела очі й на мить завмерла. Незнайомець середнього віку, із легкою сивиною, мав привабливу зовнішність, але в його погляді ховалося щось… знайоме. Наче уламок пам’яті, який вона не могла одразу схопити.

Ісабель взяла аркуш, і їхні пальці торкнулись. Мить, і відчуття тепла пробігло крізь неї. Чоловік усміхнувся куточком вуст.

— Гарного вам вечора.