Розділ 24

— Ти не зможеш уникнути цього, Ісабель. Твоя спадщина — це пекельний вогонь. І добрими вчинками ти не позбудешся цього.

— А ти нікчемний слабак, — підвелася Ісабель і стряхнула з волосся землю. — І я бачу, що матір тебе вже зламала.

— Ти також не зможеш протистояти нашій матері, навіть якщо хочеш, — вишкірився.

— Нашій матері? Тоді, можливо, варто повернутися до неї… Нам обом! — Ісабель вигнула брову, її голос залишався спокійним, але в ньому вже відчувалася гіркота, розчарування й ненависть.

Тим часом Данте вивів із будинку пораненого Калеба, й Ісабель на мить оглянулася. Зграя заричала, і вовки повільно почали оточувати їх у коло.

— А-а-а, ти швидко здалася?! — глухо засміявся Талгарон і силою відкинув кілька вовків, від чого зграя люто заричала. — Якось уже й не цікаво стало! Хоча я так хотів подивитися на битву…

Неочікувано з лісу почали виходити гончі. Шагарт підняв голову, заричав, і гончі почали повільно наближатися. Вони були готові до нападу, і їхні тіла палахкотіли вогнем. Від їхніх рухів, звуків їхнього ричання, полум’я ще сильніше розгоралось у темряві.

— Шагарте! — крикнула Ісабель і поглянула на гончака. Її голос був командним, сповненим сили та рішучості. — Зупинися!

Гончий ошкірився, однак зупинився й провів лапою по землі. І разом із ним спинилися інші гончаки. Вовки тим часом заричали й кинулися вперед.

— Данте, вгамуйте зграю! — крикнула Ісабель. — Це гончі матері!

Данте одним риком зупинив їх, і Талгарон розсміявся. Його сміх був глузливим і зловісним, лунаючи по всьому лісі.

— Упс, упс… Як цікаво!

Данте стояв біля сина, і його погляд був сповнений турботи, яку важко було побачити за звичайною строгістю. Повільно й обережно він простягнув руку й допоміг Калебу підвестися.

— З тобою все гаразд? — запитав він тихо, хоча в голосі можна було почути тривогу.

Калеб лише кивнув, відчуваючи важкість у тілі. Він стояв, намагаючись тримати рівновагу, але його погляд не зводився з Ісабель. Здавалося, він хотів втрутитися, але біль від поранення не давав йому можливості зробити це.

Ісабель простягнула руку вперед. З її долоні вибухнуло полум’я, яке миттєво трансформувалося у вогняну стрілу. І дівчина не вагаючись кинула її в Талгарона.

— Здивований, невдахо? — миттєво опинилася біля нього й схопила за його горлянку. — Упс… упс…

Талгарон захрипів і кігтями намагався витягнути з живота стрілу.

— Гончі! — виголосила Ісабель. — Шагарте! За мною!

Вогонь навколо неї спалахнув із потужною силою. Перед тим як зникнути в його обіймах, Ісабель на мить озирнулася. Її погляд зустрів погляд Калеба, і в його очах вона побачила біль і запитання. Вистачило лише секунди, щоб промовити «Я скоро повернуся!», і вони зникнули, поглинуті вогняною стихією, залишаючи по собі тільки жарке світло та спустошення.

Темний замок Ліліт був величним. Вогонь і тіні скакали по стінах, сповнюючи простір неймовірною напругою.

— Мамо! Ти хотіла, щоб я повернулася? І я тут! — вигукнула Ісабель, і її голос рознісся відлунням крізь кожен куточок цього місця.

Відразу ж посеред замку з’явилася Ліліт. Ісабель жбурнула до її ніг тіло Талгарона, який із гуркотом впав на підлогу.

— Давши йому мітку, ти зробила його слабаком! — засміялася Ісабель, і її сміх був холодним і різким.

Ліліт задерла підборіддя і, стиснувши вуста, мигцем поглянула на Талгарона, який корчився від болю й намагався дістати зі свого тіла полум’яну стрілу.

— Я його зробила вірним, — розвела руками Ліліт.

— Володарко, прошу… — простогнав Талгарон, відчуваючи, як полум’яна стріла зжирає його зсередини.

Ліліт проігнорувала благання Талгарона й, дивлячись на доньку, звузила очі. Вогонь в очах Ісабель був занадто яскравим і живим, щоб її можна було просто ігнорувати.

— Які цікаві в тобі зміни, — хмикнула Ліліт.

— Твого демонятка Талгарона повільно пожирає моя магія, — знизала плечима Ісабель.

Демон почав звиватися від болю, кричати й благати допомоги. Його тіло спалахнуло, і він заволав. За кілька секунд тіло почало розсипатися й царство Ліліт назавжди поглинуло його.

— Ось так ти із найсильнішого свого демона зробила невдалий експеримент! — додала Ісабель, і її слова прозвучали як стусан.

Гончі позаду неї заричали, і Ісабель, оглянувшись, шикнула на них.

— Тихо, песики. Я не хочу змагатися також із вами.

Ліліт заплескала в долоні й засміялася. Її сміх був легким, із деяким задоволенням.

— Молодець! — промовила вона, і її очі заблищали. — Саме такою я хотіла тебе бачити! Сильною й безжалісною!

Ісабель поглянула на матір і захитала головою.

— Абсурд. Талгарон убив Баргрима й поранив мого Калеба. І я знищила його. На цьому все, — розвела руками.

Ліліт фиркнула й кілька секунд покривлялася.