Розділ 23

Коли вони увійшли до помешкання, Ісабель мовчала. Вона трималася ближче до стіни, ніби намагаючись злитися з нею, не залишити й сліду. Калеб не став нічого розпитувати, зняв куртку, і в цей момент Ісабель мимоволі зупинила погляд на його спині й, кілька секунд розглядаючи його, не стримала усмішки. Він не озираючись попрямував на кухню й увімкнув кавоварку. І дівчина пішла за ним.

— Ти така зараз тиха, що мені прямо ніяково, — озирнувся.

— Ну, полум’я в мені вирішило взяти вихідний, — знизала плечима й присіла на стільчик. — Як там Тайрон?

— Прийшов до тями. Однак не пам’ятає, як потрапив до фанатиків. Ніби шматок пам’яті стерли. І шокований від того, що йому розповіли. І тепер побоюється зустрітися з Джорданом.

— Головне, що прийшов до тями. І вже не серед них… А решта — можна виправити. Мабуть.

— Мабуть? — звузив очі Калеб. Кавоварка закипіла, і він налив каву в чашки. В одну, для Ісабель, додав дрібку кориці. — А що ж тоді не можна виправити?

— Пса, якого я відвезла, звати Аргон. І пам’ятаєш, я казала, що його поранив Тайрон? Сьогодні не було на ньому жодного сліду, і цей пес виявився собакою Габріеля. І сказав мені це… Мікаель. Ці два імена співзвучні, як Михаїл і Гавриїл. Розумієш, про що я?

— Мені здається, ти просто страшенно втомилася від усього, — м’яко промовив Калеб.

— А мені здається, що хтось спостерігає за мною, і це вже не лише матір. Перевіряє. Або… або в мене починається параноя, — зітхнула.

Калеб сів навпроти й поставив перед нею чашку кави.

— Тобі варто відпочити…

Калеб сів навпроти й поставив перед нею чашку кави.

— Кориця? — легко усміхнулася Ісабель і зробила ковток гарячої кави. — Мені подобається такий смак. Дякую.

— Будь ласка, — всміхнувшись, кивнув Калеб.

Її серце ніби огорнула ніжна тиша, така, в якій хотілося дихати глибше. Калеб не порушував її кордонів, не питав зайвого, просто був поруч. І навіть цього виявилося досить, щоб вона дозволила собі бути вразливою. Ісабель глянула на нього, тепло усміхнулась, і вони мовчки допили каву.

Калеб провів її у ванну й окрім рушників також подав і футболку. Кімната огорнула її парою і тишею. Гаряча вода обіймала тіло, змиваючи втому. Ісабель, заплющивши очі, поклала голову на край ванни. Її долоні лежали на животі, наче вона намагалась утримати себе від розпаду. Вона не чула, як минули хвилини. Час ніби став розмитим. Коли вийшла, загорнувшись у рушник, у дзеркалі ледь впізнала себе: втомлена, із порожніми очима, з вогнем, що вже не палав, а лише тлів. Чорна футболка, яку залишив Калеб, здавалася дивно затишною, ніби укриття від світу. М’яка тканина лягла на плечі, поглинула напругу, залишивши по собі відчуття чогось дуже особистого. Ісабель повільно вдяглася, провела долонею по волоссю, глибоко вдихнула й, вийшовши з ванної, майже лобом зіштовхнулася з Калебом у коридорі. Він зупинився й окинув її поглядом.

— Мабуть, ти скоро забереш усі мої улюблені футболки.

— Тоді доведеться купити тобі нові… всі чорні, правда? — засміялась.

— Чорні або темно-сірі. Я не люблю ризикувати, — підморгнув і зайшов у ванну.

Двері зачинилися. Ісабель ще хвилину стояла на місці. Її усмішка зникла так само легко, як і з’явилася. І тепер у цій тиші вже не було самотності, а ніби маленький вогник спалахував в її серці, шепотячи, що ще не все втрачено, що вона зустріла того, до кого линула її душа.

Вона повернулась у кімнату й, склавши свій светр, поклала на крісло та, присівши на ліжко, обійняла себе за плечі. І, коли за кілька хвилин побачила Калеба в коридорі, підвелася.

— Залишся… будь ласка.

Калеб застиг у дверях. Вона знала, що це ризик. Її внутрішній голос кричав — тікай, не втягуй його. Однак, попри всі сумніви й внутрішній страх, зробила крок уперед.

— Не хочу бути сама цієї ночі, — тихо додала.

Калеб не одразу підійшов. На мить залишився стояти у дверях, спостерігаючи за нею. Його погляд був зосереджений, майже напружений, не від сумнівів, а від тиші, яка запала між ними. Він повільно ступив ближче, опускаючи телефон на тумбочку, мовчки, ніби не хотів злякати ту крихку довіру, яка визрівала в повітрі. Він не питав, не коментував, лише створював для неї простір, в якому не треба було бути сильною. Ісабель зробила ще один крок, який розділяв їх, й обережно торкнулася його плеча. Потім притулилась щокою до його грудей. Його серце билося рівно, спокійно. Краплі води з його вологого волосся скочувалися їй на щоку, але вона не ворухнулася.

Калеб м’яко обійняв її за спину, й Ісабель заплющила очі. Думки ще билися всередині, як поранені птахи, але в його присутності біль стишався. За кілька секунд чоловік підхопив її за талію, легко, ніби вона була невагомою, поклав на ліжко й приліг поряд.

— Спи спокійно, — прошепотів і поцілував у верхівку.

Ісабель усміхнулась і, мов дитина, пригорнулась до нього, дозволивши собі хоч на мить відчути спокій.

Вночі, коли слабка лінія місяця лоскотала обличчя Ісабель, вона перевернулася набік і заховалася в обіймах Калеба. І було затишно до того моменту, поки не пролунав дзвінок телефону. Механічно потягнувшись до мобільного телефона на тумбочці, Калеб підняв слухавку.