Розділ 22

Ісабель зніяковіла від чоловічого погляду й лише знизала плечима. До дверей підійшов пес і торкнувся носом ноги чоловіка, і той, схилившись, погладив його.

— Він знайшов дорогу. Не кожному дано повернутись, — вирівнявшись, перевів погляд на Ісабель.

— Ваш пес врятував мене. А я його. І на нашийнику була ця адреса. Я… просто хотіла повернути його додому, — швидко промовила й перевела подих.

— Аргон не мій пес. Він пес мого брата Габріеля.

Пес гавкнув й зайшов усередину. Чоловік відступив і запросив дівчину зайти. Ісабель кивнула й повільно зайшла до квартири. Пес присів біля дивану, не зводячи з неї очей, і вона неквапливо оглянула простір. Світлі стіни, пастельний диван і білий стіл та крісла створювали відчуття позачасової тиші. На підвіконні лежала суха гілочка лаванди. Її аромат був ледь вловимий, ніби спогад, що вперто не полишає.

— Присідай, дитино, — його голос був спокійний, але в ньому відчувалася глибина, як в озері, що приховує своє дно. — Кілька тижнів тому ти врятувала мене зі псом біля старої каплиці…

Ісабель, дивлячись на чоловіка, на мить задумалася, пригадуючи ту ніч порятунку.

— Ви отець Мікаель? — запитала Ісабель й чоловік легко усміхнувся. — Пробачте, я не впізнала вас.

— У тебе ж також був пес. І де він?

Ісабель відчула, як серце стиснулося від цих слів. Щось у його голосі, у тому, як він це сказав, змусило її відчути, що вона не може втримати емоції. Вона намагалася стриматися, однак сльози вже покотилися на щокам.

— Він… він більше не зі мною, — її голос зірвався, і вона не могла більше тримати це в собі. — Він був… моїм другом. А тепер… тепер його більше немає.

Здавалося, що кожне слово приносило біль. Ісабель не могла втриматися і схлипнула. Вона опустила голову, намагаючись сховати обличчя, але важко було стримати себе. Вона відчувала, як її серце стискається, а з груди виривається біль, від якого не було спасіння.

Мікаель тихо спостерігав, не кажучи нічого. Його погляд залишався спокійним, але в ньому було щось таке, що змушувало її відчувати, що він розуміє більше, ніж здається.

— Не варто ховати свій біль, — промовив він нарешті, і його голос був м’яким, майже ніжним. — Іноді те, що ми втрачаємо, знаходить нас знову.

Ісабель не знала, що сказати. Вона просто сиділа, відчуваючи, як вогонь всередині неї починає згасати. Мікаель залишав її в тиші, ніби даючи час.

— Баргрим завжди супроводжував мене. Він був не лише моїм охоронцем. Він був… хорошим! А тепер, коли його не стало, я боюся, що… залишуся сама. Можливо, я просто перебільшую, утім у мене є також страхи.

— А як же твої батьки?

Ісабель хмикнула й витерла сльози зі щік.

— Ну, батька я не знаю. А от матір… вона жінка з характером. І я, звичайно, люблю її, — затамувала подих, і Мікаель продовжував пильно дивитися на неї, очікуючи, що вона далі скаже. — Однак не хочу, щоб матері було багато в моєму житті. Не хочу бути залежною від неї. І щоб вона мала вплив на мене. Особливо після того, що вона зробила…

— І що ж вона таке зробила?

— Вона вогонь, який знищує та обпалює. А я не хочу стати такою, як вона.

— Чому ти мене врятувала?                                      

— Ну, як чому? — здивувалася питанню. — Тому що ви потребували допомоги. І до чого це дивне питання? Я що, повинна була пройти повз й удати, що нічого не бачила?

— Деякі саме так і роблять!

— Я не деякі… І якби я могла, то віддала би своє безсмертя… Ну, тобто, я образно це сказала, — швидко виправила себе, витираючи сльози. — І ваш пес чимось схожий на мого Баргрима. Це таке дивне відчуття… І він знайшов мене сам, причому другий раз… І рана якимось дивом зникла з його тіла…

Ісабель затамувала подих і перевела погляд на пса. Він підняв морду, і на мить їй здалося, що вона побачила в його очах Баргрима. Вона захитала головою й поглянула на Мікаеля.

— Що з тобою, дитя?

— Вас звати Мікаель. А цей пес, — мигцем поглянула на собаку, — вашого брата Габріеля… Мікаель і Габріель… Це ніби як… як… — вона важко зітхнула. — І… Цього ж не може бути…

Ісабель раптом вскочила з місця. Її очі широко розплющилися, а серце забилося сильніше. Вона стояла, ніби застигла на місці, і розгублено дивилася на Мікаеля.

— Хто ви такий? — емоційно вигукнула, і в її голосі пролунав не лише подив, але й тривога.

Мікаель залишався спокійним.

— Можливо, одного дня ти це зрозумієш, дитя.

— Я вже нічого не розумію… — прошепотіла Ісабель, її голос задихався від емоцій. — Я повинна йти.

Аргон обережно торкнувся її руки мордою, ніби прощаючись, і вона перевела на нього погляд.

— Бувай, песику.

Вона різко розвернулася й майже вибігла з квартири. Її кроки глухо відбивалися на сходах, ніби гнали її геть. Серце калатало, щоки ще були вологі від сліз, а в голові вирував клубок думок, страху й здогадів, які ще більше шокували її.