Розділ 20

Полум’я ще тліло посеред подвір’я, і всі погляди були прикуті до тіла Тайрона. Він продовжував здригатися, закочуючи очі й щось бурмотів.

Калеб миттєво кинувся до Ісабель. Присівши поруч, обережно торкнувся її плеча.

— Ти… в порядку?

— Так. — Ісабель важко зітхнула й перевела погляд на Тайрона. — А от із ним не все добре.

Калеб поглянув на Тайрона, і м’язи на його щелепі сіпнулись. Чорна жижа в ранах друга знову заворушилася, пульсуючи, мов жива. Від неї струменів різкий, сірчистий чужий запах.

Калеб допоміг Ісабель підвестися, і вона глибоко вдихнула.

— Ти небезпечна. Але, можливо, саме це нам і потрібно, — розвів руками Лазар і перевів погляд на Тайрона. — Бреде, Калебе, перенесіть його в кімнату. Я огляну його рани.

— Ви йому допоможете? — нарешті озвався Бред.

— Ні, я це для драми сказав, — хмикнув Лазар, нахилившись над Тайроном. — Очевидно, що допоможу.

— Почекайте, — Ісабель схилилася над Тайроном й оглянула його рану. — Дивіться, — звернулася до Лазара, — на ранах присутня ще та жижа.

— Так-так, і її потрібно позбутися, — скривився відьмак.

— Це маю зробити я, — додала Ісабель, і всі присутні поглянули на неї.

— Ти впевнена? — склавши руки на грудях, запитав Калеб.

— Ні, — чесно відповіла. — Однак я повинна це зробити!

— Ну що ж, влаштуй нам майстер-клас, — скептично кинув Лазар, схрестивши руки на грудях.

Ісабель зиркнула на Лазара, закотила очі й глибоко вдихнула.

— І всім вам… перевертням, варто відійти!

Калеб і Бред відступили вбік. Джордан обійняв Амару, і вони зробили кілька кроків назад. Незворушно стояли лише Данте й Джулія. Ісабель підняла голову й зиркнула на містера Беккера.

— Вас двох це також стосується.

— Я Альфа. Я можу забрати біль Тайрона, щоб він зміг зцілитися, — наблизився Данте.

— Так, це може спрацювати! — кивнув Лазар. — Враховуючи, що живого місця на Тайроні немає. І рани глибокі.

— Тоді, містере Данте, візьміть Тайрона за руку. А я буду контролювати процес, щоб та клята жижа не напала на вас. Можливо, вона хотіла вселитися в когось… сильнішого.

Данте мовчки кивнув і, присівши поряд, взяв Тайрона за руку. Ісабель потерла долоні, і між пальцями пробігла червона іскра. Вона повільно почала витягувати чорну жижу. Її краплі виривалися з ран, скручувалися в повітрі й спалахували, зникаючи в червоному вогні. Тіло Тайрона сіпнулося, і з горла вирвався нечистий звук — не рик, а крик, змішаний із болем і чужою люттю. Калеб і Бред одразу опинилися поруч і схопили його за плечі, втримуючи.

— Я не можу на це дивитися, — прошепотіла Амара. Її обличчя зблідло, а губи затремтіли.

Джордан міцніше притиснув Амару до грудей і відступив, закриваючи її собою, ніби щитом. Джулія, поглянувши на доньку, ступила до них і лагідно доторкнулася до її плеча. Джордан, поглянувши на жінку, кивнув їй, і вона легко усміхнулася.

— Все буде добре, — прошепотіла Джулія й перевела погляд на чоловіка, який, міцно тримаючи руку Тайрона, час від часу зиркав на них.

Ісабель мовчки працювала, очі блищали напругою, і врешті-решт останні краплі темряви вирвалися назовні й зникли в полум’ї, а рани на тілі Тайрона повільно почали заживати. Вона, опустивши руки, важко зітхнула.

— Непогано, — посміхнувся Лазар і кивнув.

— Дякую, — Ісабель із-під чола поглянула на відьмака.

— Можна я побуду з ним? — прошепотів Бред і, наблизившись до Тайрона, схилився над ним.

— Залишайся, — махнув рукою Лазар.

Тим часом Джулія, обійнявши доньку, перевела погляд на Джордана й наблизилась до нього. Її очі м’яко заблищали. Вона торкнулася його щоки, а тоді поцілувала в чоло — не як головна вовчиця, не як дружина Альфи, а як мати, яка приймає вибір своєї доньки й благословляє того, кого та кохає й від кого чекає дитину. Це не скасовувало вигнання, не повертало до зграї, але давало інше — визнання.

— Дякую, мамо, — кивнула Амара й перевела погляд на коханого.

Джордан поцілував кохану в щоку й із-під чола поглянув Данте, очікуючи його реакції. Беккер старший підвівся й зробив крок, однак Джулія оглянулася й, швидко подолавши відстань між ними, взяла чоловіка за руку й стиснула її. Його погляд був суворим. Але за цією зовнішньою стриманістю нуртувала буря. Він перевів погляд на Амару. Донька стояла в обіймах Джордана й, поглянувши на батька, захитала головою.

— Тату, не потрібно…

— Данте, я все одно поважаю вас, попри все. Утім від Амари й дитини не відмовлюся. Ніколи.

Данте злегка скривився. У голові роїлися думки: «Вона ще така молода… Чи справді він гідний її? Чи зможе захистити?»

 Стиснувши щелепу, він зробив крок, неначе хотів підійти, вирвати, вивести. Але зупинився. Усе тіло напружилось, ніби щось тримало. Його інстинкт кричав, що має втрутитися, що доньку треба вберегти. Але розум шепотів: «Вона зробила свій вибір».