Розділ 19

Ісабель, перевернувшись на спину, повільно розплющила очі й втупилася в стелю. Примружившись, повернула голову й оглянулася.

— Бібліотека. Фанатики. Поранення. Пес. Тайрон. Калеб… — прошепотівши, зітхнула.

«Із усього, Калеб був самим приємним моментом учорашнього дня», — подумала, і на обличчі відразу ж з’явилася усмішка.

Вона повільно підвелася, пригладжуючи скуйовджене волосся. Кінчики сплутались, і тому Ісабель дбайливо провела пальцями, розплутуючи пасма. Футболку осмикнула, а потім, не надто задумуючись, зав’язала вузлом збоку.

«Та байдуже, і так зійде», — подумала й вийшла на кухню.

Калеб сидів на стільці, опершись ліктями об стіл. Його футболка була зім’ята, волосся розкуйовджене, а під очима пролягли темні кола. Він тримав у руках чашку, не пив, лише дивився в одне місце, ніби намагався зібрати думки докупи.

— А тобі пасує моя футболка, — глянувши на неї, тихо промовив Калеб. На його змученому обличчі промайнула легка, трохи втомлена, але щира усмішка.

— Правда? — Ісабель широко усміхнулася, і він кивнув. — Дякую. Я хоча б усю ніч міцно спала. А от судячи із твого вигляду… сміливо можу припустити, що відпочити тобі не вдалося.

— Усю ніч зі зграєю прочісували район. Тайрона не знайшли. Декого з фанатиків затримали. Інші зникли, як крізь землю провалилися. У тому числі й Мойра.

Він зробив ковток води й стишено додав:

— Я досі не можу повірити, що він… зрадив. Тайрон був як брат.

— Я погано знаю Тайрона. Однак… якщо чесно, також важко уявити, що він міг зрадити зграю й тим паче своїх друзів заради тих фанатиків.

Ісабель підійшла ближче й, ставши збоку, обережно провела долонею по його спині. Її пальці з ніжністю ковзнули по тонкій тканині футболки. Калеб напружився, плечі піднялись, ніби від несподіванки. Він повільно повернув голову, зустрівши її погляд. Волосся Ісабель спадало хвилями по спині, трохи неслухняне, але гарне.

— Якщо ти ще раз так торкнешся — я можу не втриматися, — прошепотів Калеб.

Ісабель усміхнулась куточком вуст.

— Я це врахую, — відповіла тихо й не відступила. Її долоня залишалася на його спині. — Але поки що... я просто поруч.

Калеб на мить заплющив очі й зітхнув. І в цій мовчазній малій близькості між ними народилося щось нове: не пристрасть, не страх, а спокій. Тимчасовий, утім такий потрібний.

— Ти щось дізналася в бібліотеці? — запитав Калеб, коли мовчанка затягнулась.

Ісабель зітхнула й обійшла кухонну стійку. Сівши на високий стілець, поклала руки на коліна. Втома все ще тиснула, але внутрішній блок зник. Вона була тут, у теплі й поруч із Калебом. І від цього з’явилося бажання розповісти правду.

— Так, дізналася, — відповіла після короткої паузи. — Однак це мені не допомогло з’ясувати, як повернути Баргрима.

Калеб кинув на неї короткий погляд. Відійшовши, вийняв чашки із шафи й поставив кавоварку.

— Баргрим не просто пекельний гончий. Він небесний гончий, — тихо додала Ісабель. — Його піймала моя матір Ліліт. Вона катувала його, зламала волю, викривила суть. Підкорила.

Калеб повільно обернувся до неї, з ошелешеним поглядом.

— Що? Ти впевнена, що твоя матір сказала правду?

— Вона сказала це прямо. Без прикрас. Як факт. Ще й тішилася цим.

Він підійшов ближче, спершись руками об стільницю.

— Але він… Баргрим не такий. Тобто... Це не просто зламана істота. Він же мислив? Часом навіть... ніби прагнув вибору? — Ісабель кивнула. — І твоя матір зробила з нього зброю…

— Вона робить це часто. З тими, кого вважає сильними. Ламає і прив’язує, — на мить замовкла. Глибоко вдихнувши, опустила очі додолу й додала: — І взагалі-то… я безсмертна. Ну, в теорії. Враховуючи, хто моя мати.

Кавоварка тихо зашипіла, заповнюючи кухню теплим запахом свіжозвареної кави. Калеб хмуро подивився на неї, ніби перевіряв, чи це жарт.

— Безсмертна? — повторив тихо й, захитавши головою, відвернувся.

— Ну, так. Не старітиму. Не хворітиму. Рани гояться. Хіба що мене зітруть на атоми — тоді, можливо, кінець. Або заколють чимось особливим. Як, наприклад, спис Люцифера. Але й тут мене дехто вилікував. Або куля попаде в серце… або в голову. І то не факт, що я не повернуся… — Ісабель злегка усміхнулась й додала з іронією: — Просто мрія страхової компанії.

Калеб мовчки налив каву у дві чашки. Поставив одну перед Ісабель, потім сів навпроти. Його погляд був важкий, задумливий.

— І ти спокійно про це говориш?

— А що мені, плакати? Я вже й так виплакала всі сльози за Баргримом! — Ісабель опустила очі. — Усе, що можу, — це вирішити, що із цим робити. Або жити із цим, або знову тікати.

— Ти не тільки особлива, Ісабель, але й дивна. Дуже.

— Знаю, — усміхнулася вона з притлумленою ніжністю. — Але ти ж не втік?

Калеб хмикнув.

— Я ще не вирішив, — кинув із легкою усмішкою в куточку вуст.