Розділ 18

Ісабель поверталася додому вже після заходу сонця. Місто дихало спокоєм, вулиці мерехтіли розмитим світлом ліхтарів, а під ногами шаруділо пожухле листя. Вона йшла повільно, квартал за кварталом, ніби кожен крок мав підтвердити: усе, що вона сьогодні дізналася, — правда. У голові крутилися уривки з книги, а разом із цим був присутній біль і розчарування.

Попереду, на перетині двох вулиць, раптово з’явилися постаті, й Ісабель зупинилася. Чорний одяг, звірячі маски на обличчях. І вони оточували її з усіх боків, виринаючи з темних будинків, ніби тіні.

— Ну нарешті явилися! — розвела руками Ісабель і впевнено зробила кілька кроків. — Шо, сумуєте за Талгароном?

Пролунав постріл. Глухий, наче крик, задушений у самому повітрі. Ісабель здригнулася. Її тіло відкинуло назад, не від болю, а від шоку. Вона ще не встигла відчути, куди влучила куля, коли ноги підкосилися, а холод почав повільно пробиратися всередину. Ісабель, зціпивши зуби, оглянулася. Один із них рушив уперед і зняв маску.

Мойра.

— Ти… — прошепотіла Ісабель, не вірячи власним очам.

Її погляд метнувся до руки Мойри — метал блиснув у сутінках.

— Ти зруйнувала моє життя! — люто закричала дівчина, і люди у звірячих масках зупинилися, утворюючи коло. — Ти забрала в мене коханого!

— А я не думала, що ти така… слабодуха! — захитала головою Ісабель.

— Ти дала мені вибір. І я його зробила. Ти загинеш!

— Ох, вирішила мене налякати пукалкою в руках? — Ісабель зітхнула й підвелася. З ноги стікала кров, і вона відчула біль. — Так ось, якщо дійсно хотіла вбити мене, то варто було стріляти в голову або в серце.

Мойра заволала й натиснула на курок. Куля стрімко вилетіла, й Ісабель, піднявши долоню, зупинила її якраз біля грудей.

— Я дала тобі зробити вибір і думала, що ти обереш правильний шлях, — прижмурилася Ісабель і, взявши кулю, кинула її на бруківку. Вона задзеленчала й покотилася. — Мені дуже шкода тебе, Мойро. І всіх вас!

Ісабель оглянулася й розвела руками. Вогонь спалахнув з її долонь, і червона енергія розкинула фанатиків у різні боки. Люди, які стояли на балконах і спостерігали за цим дійством, швидко побігли в кімнати.

Мойра зробила ще один постріл, й Ісабель встигнула відхилитися. Куля влучила у стіну будинку.

— Навіщо ти все це робиш? — захитала головою Ісабель. — Мойро, чому ти не повернулася до батьків?

— У мене не залишилося нічого, крім ненависті. І навіть її ти хочеш у мене відібрати...

Раптом почувся собачий гавкіт. Із темряви, мов згустку диму, вирвався великий пес. Брудний, білий, із розпатланою шерстю. Він кинувся на фігуру в масці, яка підступала до Ісабель, і з неочікуваною силою збив нападника з ніг. Проте не встиг знову встрибнути, як інший фанатик — кремезний, швидкий, надто рухливий — ударив його. Його рухи… були неправильні. Його стрибок був надто низький, не людський, як у хижака. Кігті блиснули в темряві й із розсіченим звуком пройшлися боком пса. Той заскавулів, і кров миттєво з’явилася на брудній шерсті.

Ісабель силою відкинула Мойру у сміттєвий бак і рвонула вперед. Вона вдарила нападника кулаком у живіт і, використовуючи інерцію, заломила йому руки. Маска зісковзнула, оголюючи перекошене обличчя. Нападник заричав, і тоді вона побачила його очі.

Тайрон...

— Ти… зрадник? — прошепотіла.

Їхні погляди зімкнулися на мить, і в цьому короткому зіткненні не було слів — лише біль і ледь помітна чорнота у його очах. Тайрон різко відвернувся й, не сказавши нічого, зник у провулку. Інші фанатики почали розбігатися, мов зграя щурів. Ісабель, не даючи їм утекти надто далеко, кого могла — силою позакидала в сміттєві баки.

— Ось там ваше місце, — хмикнула.

Почувши тихе скавуління, вона обернулася. Той самий пес лежав на бруківці, важко дихаючи. Його розпатлана біла шерсть потемніла від крові, яка стікала з рваної рани збоку. Ісабель підбігла й опустилася поруч, обережно торкаючись теплої спини.

— О, бідний песик… — прошепотіла, обхоплюючи його за шию, і пес оскалив ікла. — Не бійся, я не зашкоджу тобі.

З будинку прочинилися двері, і на порозі з’явилася молода дівчина у светрі, що звисав із плечей. В її очах була тривога, на обличчі — здивування.

— Де тут ветеринарна клініка? — вигукнула Ісабель.

— За рогом… праворуч, дві хвилини ходу!

Вона швидко зачинила двері, і темрява знову поглинула вулицю. Ісабель глибоко вдихнула, придушуючи біль у нозі.

— Спокійно… я тобі допоможу, — прошепотіла.

Він знову показав ікла, хрипко загарчав, але не спробував вкусити. Обхопивши тварину обережно, але впевнено, вона підняла її на руки. Пес ще раз сіпнувся, проте одразу знову заскавулів і притиснувся до її грудей. Його кров просочувалася крізь її одяг, гаряча й липка.

Дійшовши до ветеринарної клініки, почала стукати ногою у двері.

— Допоможіть… будь ласка…

Двері за кілька секунд відчинилися. І на порозі з’явився молодий і сонний чоловік.

— Міс, що трапилося?

— Песика… поранили.