Розділ 16

Ісабель підвелася, але від різкого болю стиснула вуста, щоб не закричати. Ноги підкосилися, і вона впала на коліна, спершися руками об підлогу. Її подих став уривчастим, із носа текла кров, крапля за краплею, розбиваючись об дерев’яні дошки. Тканина халата на грудях потемнішала, просякнута її власною кров’ю.

— Не наближайся… — прошипіла вона, підіймаючи голову. Очі блищали від болю й люті.

Чоловік ступив уперед, і при цьому його тінь потягнулась по стіні, і на мить Ісабель навіть здалося, що вона побачила не просто тінь, а крила. Захитавши головою, з останніх сил створила вогняну кулю й жбурнула в незнайомця. Він миттєво повернувся боком, і вогонь врізався в стіну, залишаючи там полум’яний слід.

— Я не ворог, — його голос був глухим, але дивно заспокійливим. — Мене звати Натаніель. І я прийшов, щоб допомогти.

— Допомогти? — глухо засміялась. — Хто ти такий, щоб допомагати мені?

— Ну, — він розвів руками й, присівши в крісло, закинув ногу на ногу, — я чимось схожий на тебе.

Ісабель обперлася спиною об диван і, важко зітхнувши, тихо промовила:

— Йди звідси. Мені не потрібна твоя допомога. Можливо, ти демон і хочеш вбити мене…

Натаніель не стримав хмикання.

— Якби я хотів тебе вбити, то вже б зробив це. Адже ти в не в тому стані, щоб захищатися. І навіть твій вогонь вже не такий… дієвий, — перевів погляд на стіну, яка вже повільно тліла.

По щоках Ісабель потекли сльози. Біль становився нестерпним, і вона ледве стримувала себе, щоб не закричати.

— Подивися на мене! — наказав Натаніель. — Подивився на мене своїми справжніми очима й скажи, що ти бачиш?

Ісабель примружилась. Її зіниці спалахнули приглушеним вогнем. Вона поглянула на чоловіка й за кілька секунд побачила світло, яке спалахувало чистою блакиттю навколо нього. Захитавши головою, прошепотіла:

— Так хто ти… такий?

— Я нефілім! — усміхнувся чоловік. — І ми почули твій крик на іншому кінці світу. І це було справді моторошно.

— Хто це «ми»?

— Я і дружина.

— Я думала, що вас не існує…

— А ми є! — знизав плечима Натаніель і дістав пляшечку із червоною рідиною із внутрішньої кишені жакету.

Скляна ємність відбивала тьмяне світло лампи. Рідина всередині густо переливалась, ніби в ній пульсувало серце.

— Що це? — прошепотіла Ісабель, нахмурившись. Її тіло знову сіпнулося від болю.

— Маленька частинка благодаті дружини змішана з моєю кров’ю. Так, це не надто смачно звучить, але це може врятувати твоє життя… або принаймні зупинити розповсюдження отрути з того списа.

— І ти просто… приніс це мені? Безкоштовно? — вона криво всміхнулась, але в її голосі вчувалась гіркота.

— Ми не демони, Ісабель. Ми не беремо плату за життя.

Вона напружено втупилась у нього, і Натаніель додав:

— Хоча зізнаюся, у мене були сумніви щодо тебе… Однак, дехто вірить у тебе.

— Мабуть, той дехто вірить у мене більше, ніж я, — сплюнула кров і, важко зітхнувши, закотила очі.

Натаніель підвівся й, не зводячи з неї погляду, присів поряд і поставив пляшечку між ними.

— Вибір за тобою. Але часу в тебе обмаль.

У цю мить світло знову мигнуло, а з-за стіни пронісся слабкий холодний подих, ніби щось невидиме пильнувало.

Ісабель поглянула на пляшечку. Усередині щось ворушилось. У грудях пульсував біль, але не лише фізичний — щось в її серці стискалося, наче вона не мала права на порятунок.

— Я… — хрипко видихнула. — Я не заслуговую цього.

Її погляд знову став тьмяним, і вона, важко вдихнувши, витерла рукавом кров із носу.

— Гм… довгий час теж так думав. Фактично я не повинен був існувати, так же само, як і моя кохана та вродлива дружина. І ти також попадаєш у цей список, донько Ліліт.

Ісабель повільно підняла голову. На якусь мить в її очах з’явилася цікавість, змішана із сумом.

— І що змінилося в тебе?

— Моя дружина Алегро, — тихо відповів він, — вона не дала мені померти. І змусила прийняти, що навіть такі як ми заслуговуємо другого шансу… якщо, звичайно, ще здатні відчувати… та взагалі змиритися з нашим існуванням.

— А я виню себе за те, що хотіла нормального життя. І через мої бажання загинули хороші, як би це сказати… створіння, — тихо промовила й опустила очі.

— Самопожертва — це, звичайно, добре. Вип’єш — житимеш. Не вип’єш — я залишусь тут, поки не згаснеш. Однак я не дозволю тобі згаснути на самоті.

— І чому я повинна тобі вірити?

— Не повинна. Утім я твій останній шанс.

Тиша знову оповила вітальню, щільна й напружена, ніби сам час затаїв подих, очікуючи, зникне вона чи виживе. Натаніель повільно зітхнув і, не кажучи ні слова, відкрутив кришку пляшечки. У густій темряві рідина всередині ледь сяйнула, ніби жила власним світлом.

— Пробач, — прошепотів він, і в наступну мить несподівано різко схопив Ісабель за підборіддя. Його пальці були холодні, але дотик обережний. — Відкрий рота!