Розділ 15

Світанок розливався блідим холодним світлом над розбитою землею. Попелясте небо ледве пробивалося крізь важкі й димні хмари.

Калеб отямився й, глибоко вдихнувши, скривився від болю. Зціпивши зуби підвівся і, хитаючись, зробив кілька кроків. Його груди стискав не лише біль, але й паніка за Ісабель. Він не мав права на слабкість, тому попри все крокував вперед.

Дерева були вирвані з корінням. Земля, ніби розпанахана гігантськими кігтями, покривалася тріщинками. А гнітюча тиша порушувалася лише потріскуванням догораючого вогню.

Калеб, побачивши Ісабель, яка нерухомо лежала в центрі випаленої землі, а поряд був недвижний гончий, прискорився. Присівши біля неї, легко провів долонею по обличчю й, зітхнувши, перевів погляд на гончака. Той не дихав, а на тілі дівчини натомість були поранення, і рани кровоточили. Обличчя було подряпане, а волосся сплутане.

— Гей, Ісабель, прийди до тями!                                     

Вона здригнулася й розплющила очі. Кілька секунд, намагаючись сфокусувати зір, важко дихала. Тіло нестерпно боліло, і вона, застогнавши, поглянула на Калеба. Її погляд був сповнений дикого болю й розпачу.

— Ти… ти поранений, — прошепотіла й торкнулася його руки.

— Я нормально, — кивнув. — А от твої рани кровоточать і не заживають.

— Баргрим… — прохрипіла вона й повернула голову убік.

Калеб обережно підтримав її за спину, і вона, присівши, потягнулася рукою до гончого, і в ту ж мить сталося щось жахливе. Тіло Баргрима раптом заіскрилося й почало розсипатися, повільно, мов сухий пісок, що стікає крізь пальці.

Ісабель, судорожно вдихнувши, поклала долоні на землю й заплакала.

— Ні!!! — її крик був настільки пронизливим, що навіть повітря здригнулося.

Вона, не роздумуючи, скинула свою пошматовану куртку й, плачучи, почала збирати прах Баргрима. Її пальці тремтіли, роздирали рани на долонях, але вона не зупинялася.

— Я… заберу його… — голос зривався, поки вона заштовхувала попіл у складки тканини. — Я знайду спосіб… знайду! Не дам йому зникнути.

Прах Баргрима обпалював її руки, але вона не зупинялася, наче тримаючи останній уламок свого серця.

Калеб поклав долоню на голову й важко зітхнув. Небо над ними залишалося тривожно сірим, наче світ завмер, спостерігаючи за цим кривавим світанком.

— Він ніколи не зраджував. Він завжди повертався до мене, — схлипнула й опустила голову. Її сльози, перемішані з кров’ю окропили його прах.

Калеб мовчки пригорнув Ісабель, вкладаючи в обійми все, чого не міг висловити словами. Вона була сповнена болю й відчаю. Здавалося, у ній жевріла остання іскра, і він тримав її так, ніби боявся, що вона розсиплеться, як і Баргрим.

Ісабель поклала чоло Калебу на груди. Її подих був важкий, із надривом, ніби вона намагалася заховатися від усього світу, втекти від болю та втрати. Вона міцніше притиснула до себе куртку з прахом Баргрима, і навіть пальці побіліли від напруги.

— Калебе… — прошепотіла майже нечутно. — Я… донька Ліліт. Тієї самої демониці…

Він застиг. Серце глухо стукнуло — раз, другий. Але Калеб не сказав нічого. Лише легше стиснув її плечі, змусивши відчути, що він поруч.

Ісабель ковтнула повітря, і її голос затремтів від напруги:

— Я втекла. Колись… я забажала свободи. Не сили, не трону, а просто пізнати себе. — Вона заплющила очі. — Ми з Баргримом деякий час жили в Дубліні. Він, хоча й був невидимий у той час, утім все одно піклувався про мене. А потім… потім матір викупила стару землю в Трансільванії. Я погодилась поїхати. Думала, що це новий шанс…

Ісабель перевела подих, розплющила очі й додала:

— Ми жили разом із фейрі. Вони прийняли мене, попри моє походження… і саме через мене їх поселення знищили. — Її пальці знову й знову стискали куртку так, що тканина затріщала. — А тепер я втратила й Баргрима. Єдиного, хто був мені вірним другом.

Вона знову притислася до Калеба. Її плечі здригалися, та вона більше не плакала. Сльози вичерпались разом із попелом. А над ними все ще нависало попелясте небо — глухе, мовчазне, чужинське.

— Ісабель, ми повинні йти, — тихо промовив Калеб.

Вона підняла голову. Її очі були почервонілі, а погляд спустошений. Вона вдивлялася в Калеба так, ніби хотіла знайти в ньому відповідь, якої не могла дати собі сама.

— Я не повинна була народитися, — її голос був хрипкий й надламаний. — А мати обдурила саму природу, світ, рівновагу сил, знищила життя чоловіку, моєму біологічному батьку, і народила мене, бо їй просто так захотілося. Я помилка…

Вона замовкла, ковтаючи гірке повітря. Її губи ледь затремтіли, і вона прошепотіла:

— Може, краще буде, якщо я повернуся… до неї.

Калеб стиснув щелепу, уже готуючись щось сказати, але не встиг. Ісабель різко здригнулася, її рани знову розкрилися, і кров заструменіла, просочуючи футболку. Вона схилилася вперед, зціпивши зуби, аби не закричати.

— Трясця… — Калеб швидко відсторонився й скинув із себе куртку й футболку.

Голий торс парував у холодному повітрі, але він і не збирався зупинятися. Одягнувши назад куртку, роздер футболку на клапті. — Не рухайся.