Розділ 13

Ісабель, зробивши кілька кроків вперед, простягнула руку. Простір затріщав і розірвався, випускаючи чорне силове поле. Воно, мов жива істота, вирвалося назовні й вдарило струмом. Ісабель відкинуло назад, утім вона не встигла навіть зойкнути, як Калеб миттєво кинувся вперед і підхопив її, не давши впасти. Він пригорнув дівчину до грудей, відчуваючи, як її тіло тремтить від напруги. Вона глибоко вдихнула, ніби тільки тепер згадала, що має дихати. На мить усе навколо зникло — лише її присутність заповнила світ. Він чув, як швидко калатало її серце, і сам не міг стримати свого — кожен удар луною віддавався в грудях. Його пальці, міцно обхопивши її талію, неначе відмовлялися відпускати, ніби тільки так він міг переконатися, що вона справді ціла.

— Як ти? — прошепотів Калеб, і його голос був глухим від стриманого хвилювання.

Ісабель упіймала його погляд — теплий, тривожний, і на мить затрималася на його вустах.

— Завдяки тобі усе добре.               

Вона опустила очі, ковзнула поглядом по його шиї і затрималася на адамовому яблуці, яке здригнулося від його важкого ковтка. І ледь помітно стиснула губи, борючись із бажанням, яке розгорілося в животі.

«А ну, дітки, відійдіть! Зараз татко прорветься!»

— Не роби цього! — стиснувши плечі Калеба, закричала Ісабель, утім вже було пізно.

Баргрим, люто загарчавши, кинувся вперед. З усієї сили врізавшись у силове поле, заскавулів. Чорна енергія відкинула його, і він, пролетівши назад, із гуркотом плюхнувся на землю.

Калеб, продовжуючи тримати Ісабель в обіймах, не втримався й засміявся. Вона пальчиками вщипнула його за щоку та, виглянувши з-за його плеча, занепокоєно вигукнула:

— Баргриме, ти як?

«Ох. Живий! Ну, хоча б перевірив… Політ пройшов нормально!» — стряхнув мордою Баргрим.

Ісабель оглянулася, широко розплющивши очі, і вдивилася в чорне силове поле, яке становилося більшим. Баргрим підійшов ближче, і хутро на загривку настовбурчилося.

«Те, що там — не хоче, щоб ми проходили. Але ми повинні».

— Як же ми пройдемо? Можливо, супер-пес ще раз спробує? — Калеб мигцем поглянув на Баргрима, і кудлатий ощирився.

— Спершу постав мене, будь ласка.

Калеб неохоче розтиснув обійми й обережно поставив Ісабель на ноги. Її пальці на мить затрималися на його грудях. Вона відчула, як під долонею калатає його серце — шалено й збито. Калеб лише силою волі змусив себе відступити на крок. Між ними залишилося тремтливе, невидиме тепло, яке не зникало навіть тоді, коли їх розділила відстань.

Ісабель обережно ступила вперед і, оглянувшись, промовила:

— Калебе, а тепер відійди!

Він, хоч і неохоче, зробив ще кілька кроків назад. Баргрим присів на задні лапи, мовчки спостерігаючи. Очі Ісабель спалахнули, немов усередині неї запалили факел. Із долонь вибухнуло полум’я — густе, помаранчево-золоте, об’ємне, майже живе. Вогонь стік униз, витікаючи з її рук, закручуючись у повітрі й сплітаючись у полум’яний батіг, що хижо сичав, немов змія.

Калеб застиг. Здивований. Шокований. І вражений водночас.

— Що ти… — тільки й прошепотів.

Ісабель зробила крок уперед, розмахнулася й із усієї сили хльоснула вогненним батогом по силовому полю. Звук удару був глухий, але повітря здригнулося, немов від напруги.

Вона вдарила вдруге.

Цього разу щось клацнуло — як тріщина в товстому склі. Удар потріскав бар’єр, і тріщини пішли по ньому, мов блискавки. А тоді відбувся вибух. Невидима структура розлетілася на сотні уламків, які, немов шматки крихкого скла, зірвалися в різні боки.

— Обережно! — крикнув Калеб, зриваючись із місця.

Та Ісабель зреагувала швидше. Вогонь навколо її рук згустився, й енергія, наче шторм, розійшлася від її тіла. Уламки бар’єру, які летіли просто на них, відскочили убік, розчинившись у повітрі за кілька метрів від них.

Повітря знову стихло. Батіг у руці Ісабель зник, розсипавшись іскорками. А Калеб, важко зітхнув, не зводячи з неї очей.

— Що це було? — хрипко промовив. — Можливо, нарешті скажеш, хто ти така?

Ісабель обернулася до нього й, усміхнувшись, відповіла:

— Трішки особлива.

Коли уламки бар’єру розвіялись, перед ними відкрився краєвид, від якого мороз повз по шкірі. Старий маєток височів серед мертвого ландшафту, ніби вирваний із кошмару. Вони утрьох ступили уперед. Чорні стіни були покриті плямами вологи й плісняви, дерев’яна шалівка місцями обвисла, ніби шкіра на кістках давно забутого трупа. Розбиті вікна витріщалися на них порожніми очницями, а сам будинок стогнав і поскрипував під легким вітром, ніби в передсмертній агонії. Дерев’яні сходи, які вели до головного входу, рипіли від кожного подиху повітря, а почорнілі двері здавалися живими — ніби в будь-яку мить могли роззявити пащу й поглинути кожного, хто наважиться наблизитися.

Калеб, вловивши ледь чутний запах крові, поглянув на Ісабель.

— Що там Мойра говорила про вівтар із кісток?

«Чую кров. Багато крові», — прогримів Баргрим, і його шерсть на загривку заворушилася.