Розділ 12

«Я голодна, — буркнула Ісабель, вдивляючись у вивіски кав’ярень. — Але зараз не час для латте й круасанів. Потрібно знайти Калеба й розповісти йому про все. Він же повинен знати? Правда?»

«Запитуєш у мене поради? Навіщо? Якщо ти вже сама все вирішила!» — спокійно вигукнув Баргрим і, виляючи хвостом, пішов уперед.

Ісабель зітхнула й, насупившись, попрямувала за кудлатим другом.

Повітря було просочене ароматами кави, спецій і морського бризу. Ліхтарі жовтим світлом торкалися бруківки, яка була злегка вогка від нічної вологи. З балконів із кованими перилами звисали зелені плющі та ліхтарики з кольорового скла. Жінки в шовкових халатах обперлися на поруччя, курили й перемовлялися, кидаючи вниз байдужі погляди. З одного вікна линуло піаніно, з іншого — сміх. На перехресті старий саксофоніст грав щось повільне й тягуче, наче саме місто співало спогадами.

Баргрим, оминаючи скупчення туристів біля бару, на мить оглянувся, відчуваю, що за ними хтось спостерігає в тіні.

«Не думала, що Новий Орлеан так сильно затягне нас у свої тенета таємничості. І здається, що я насправді не готова до всього цього, — емоційно промовила Ісабель й почала жестикулювати руками, не звертаючи увагу на те, як на неї скоса споглядали перехожі. — Ще потрібно навідати мадам Жозефін у лікарні. І також дізнатися більше про біологічного батька. Але перед цим… потрібно врятувати Нессу, незнайому відьму й коханого Амари».

«Дівчинко, у мене таке відчуття, що тебе зараз накриє істерика!»

«Знайди Калеба», — склавши руки в кишені, спохмурніла.

«Прогулянка з пунктом призначення, — фиркнув Баргрим, принюхуючись. — Перевертень Калеб. Гаряча кров, суміш хижака й мускатного парфуму. Оце дожився, вже розрізняю запахи парфумів. Знайшов. Ходімо».

Він рушив уперед, ведучи її крізь мозаїку нічного міста, повз запітнілі вікна барів, гудячі кондиціонери та вицвілі афіші на стінах і зупинився біля двоповерхового будинку з відкритим ґанком і приглушеним світлом у вікнах. Він виглядав доглянутим, хоч і трохи втомленим від вологого клімату, запахом кави зсередини й легким шумом телевізора, який долинав зсередини.     

Ісабель відчинила двері, і Баргрим впевнено побіг сходами, які рипіли під кожним кроком. Вона мовчки пішла слідом, тримаючись за поручень. Пес зупинився біля одних із дверей і не зволікаючи промовив:

«Тут. Твій вовк живе тут. А я піду на вулицю. Залишу вас удвох для важливої розмови».

Ісабель глибоко вдихнула, підняла руку й постукала. Раз. Два. Пауза. Вона вже хотіла постукати ще раз, коли почувся звук кроків за дверима.

Клямка клацнула, і двері прочинилися. На порозі стояв Калеб — босий, у темних штанах, із рушником у руці. Його тіло було міцним, із рельєфними м’язами, ще вологими після душу. Вода стікала з мокрого волосся й капала на груди. На передпліччі правої руки темніло татуювання — голова вовка з гострим поглядом і розкритою пащею, ніби застигла в рику. Ісабель мимоволі провела очима по його тілу. Швидко моргнувши, вона вловила його погляд.

— А ти… гарний! — схилила голову набік і широко усміхнулася.

Калеб ледь помітно сіпнув кутиком губ і вигнув брову.

— Сподіваюся, що це був комплімент, — промовив він низьким голосом, намагаючись приховати легке нерозуміння.

— Так, це був комплімент. А що, це могло бути щось інше?! — Ісабель промовила це легко, проте відчула, як її серце забилося швидше, ніж звичайно.

Калеб, учувши, як пришвидшилося її серцебиття, усміхнувся й схилився боком об одвірок дверей.

— От кого я не думав побачити на своєму порозі, так це тебе.

«Гей, досить там фліртувати!» — пролунав віддалений і грізний голос Баргрима.

Ісабель вдихнула й зробила крок назад, наче намагаючись заховатися від своєї неочікуваної реакції на Калеба. Вона відкашлялася й швидко промовила:

— Не думала, що самостійно прийду до тебе. Однак є термінова справа.

— Гм… і яка ж? — закинувши рушник на плече, чоловік зробив крок до неї і на кілька секунд затримав погляд на її вустах.

— Амара вдома?                              

— Відпочиває. Так чому ти прийшла?

Ісабель схопила його за руку й потягнула до себе. Калеб здивувався, утім пішов за нею.

Вони спустилися на перший поверх. Ісабель, не відпускаючи його руку, обернулася й швидко почала розповідати про розмову з Мойрою. Калеб мовчав і, коли мова дійшла про жертвоприношення й Джордана, нахмурився.

— Ти серйозно? — захитав головою, не вірячи в те, що тільки що почув. — Ми обшукали з Тайроном весь Новий Орлеан і передмістя. І маєток Лавуар — це розвалений будинок, який ми також перевіряли.

— На жаль, це все правда.

— Так як ти змусила її розповісти правду? — його плечі злегка здригнулися, а погляд став пильним і зосередженим.

Ісабель все ще тримала руку Калеба й не хотіла відпускати. Її пальці затремтіли, і вона відповіла:

— А ось це вже довга історія. І вона пов’язана не з моєю людською стороною.