Розділ 11

Ісабель і Баргрим йшли мовчки, минаючи старі квартали, де повітря ставало дедалі густішим, ніби наповненим пилом спогадів і тінями. Звуки міста залишилися позаду, і навіть джаз, який раніше линув із провулків, здавався відлунням чогось далекого, майже забутого. Тут панувала дивна тиша — не повна, а така, де щось наче слухає тебе з-за кожного рогу.

Баргрим ішов попереду, і його вуха час від часу сіпалися, вловлюючи нечутні людському вуху звуки. Ісабель мовчала, зосереджено вдивляючись у фасади старих будинків, деякі з яких виглядали занедбаними або порожніми.

Коли вони звернули за черговий ріг, кладовище постало перед ними, як величезна кам’яна шепотлива тінь. Високий мур із облупленим тиньком огороджував його від решти міста. За муром тягнулися вгору білі гробниці, які виблискували в сірому світлі, немов надгробні зуби в роті древньої істоти.

Вони пройшли повз кладовище, знову завернули за ріг і побачили будинок, про який говорив Бред.

«Не подобається мені ця зловісна тиша. Навіть у царстві Ліліт буває веселіше», — зупинившись, оглянувся Баргрим.

«У царстві матері я бачила лише гарну ілюзію затишку й миру. І так, від цієї зловісної тиші моторошно становиться».

Ісабель оглянула будинок. Він був темним, з обваленим карнизом, похиленим ганком і вікнами, зашитими на першому поверсі зсередини дошками. Але найстрашніше було навіть не це. На стіні, яку видно було ще здалеку, чітко вирізнявся символ — змія, яка поїдає власний хвіст. Химерна, викривлена, з очима, що ніби стежать за кожним твоїм кроком. Фарба, якою її намалювали, здавалась не просто червоною, а темно-багряною, як кров. І вона блищала, немов ще була свіжа.

Ісабель на мить завмерла. Вона відчула, як по шкірі побігли мурахи — не від страху, а від тієї тягучої, чужої енергії, яка просочувалася з дому, ніби волога з тріснутої труби. Це не було просто прокляте місце — це місце дихало, шепотіло, чекало…

Баргрим загарчав і вишкірився.

«А знаєш, як ти це називаєш? А, згадав — "початок фільму", так? Там, де перший, хто каже "усе нормально", завжди гине».

Він подивився на неї і глузливо додав:

«Тож… усе нормально».

Ісабель закотила очі.

— Ти ж ніколи не дивився фільмів.

«То й що? Я уважно слухав, коли ти дивилася ті дурацькі фільми з місіс Морріс. Ніколи не розумів вашу забаву!»

Він пирхнув, і шерсть на загривку залишалася настовбурченою.

«А якщо серйозно… тут щось не те, — вже серйознішим тоном додав він. — Цей запах… ніби гниле коріння, яке тягнеться крізь землю, шукаючи, до кого причепитися».

Він принюхався ще раз і сплюнув убік.

«У будинку хтось є. Вчуваю людський запах!»   

Ісабель, ступивши на дерев’яні сходи, які скрипіли під ногами, силою відчинила двері. Оглянувшись, промовила:

— Я пропускаю тебе уперед!

«Що, страшно стало? — вишкірився Баргрим і пройшов усередину. — Ну й запах! Як помийна яма!»

Внутрішнє приміщення будинку зустріло їх запахом вологи, старого дерева та чогось затхлого, мовби сам дім розкладався зсередини. Ісабель ступала за Баргримом обережно, інстинктивно прислухаючись до кожного звуку.

Вона піднялася на другий поверх, де стеля просідала, а шпалери злазили зі стін клаптями, немов стара шкіра. І тоді в одній із прочинених кімнат побачила її.

Мойра, одягнута в чорний одяг, сиділа на пошарпаному дивані біля великого брудного вікна. У кутку кімнати стояв невеликий стіл, на якому, крім свічки, була залишена їжа — кілька черствих шматків хліба та скибочка сиру, які більше нагадували залишки того, що колись мало смак. Вони обвивали кімнату легким запахом гнилої їжі, доповнюючи й так важкий атмосферний тиск.

— А в тебе ту не дуже затишно! — голосно промовила Ісабель.

Повернувши голову й побачивши Ісабель і пса, Мойра враз здригнулася, наче її пробивало струмом. Її очі розширились від жаху. Вона різко підвелася, наче шокована видінням, і відступила в куток.

— Що таке, Мойро? — Ісабель і Баргрим повільно зайшли в кімнату. — Не очікувала побачити мене?

— Як ти довідалася де я? — скривила гримасу й схопила свічку, яка стояла на столі.

Ісабель посміхнулася, видихнула, і свічка враз згасла. Мойра перевела погляд на свічку й кинула її на підлогу.

— Ну, не варто так нервувати! — усміхнулася Ісабель. — Я прийшла для розмови. Ти ж цього хотіла?

Мойра затремтіла всім тілом і визвірилася: 

— Талгарон — єдиний спадкоємець Ліліт… — прошепотіла вона, ніби вимовляла молитву. — Він зробить мене Королевою. І тоді старе стане новим. Кров очистить ніч. Він обрав мене. А ти згинеш…

«Тепер все стало зрозуміло. Оце так Талгарон промив мізки дівці!» — ставши поряд із Ісабель, пирхнув Баргрим.

Ісабель подивилась на неї з подивом. Потім, не стримавшись, засміялась.

— Королевою? Ти серйозно? А ти знаєш, хто такий Талгарон?