Розділ 9

Баргрим увірвався крізь вікно, наче ураган. Скло вибухнуло на друзки, розсипаючись по крамниці з оглушливим дзвоном. Його масивне тіло з гуркотом приземлилося на дерев’яну підлогу. Полиці затріщали й полетіли додолу, розсипаючи баночки зі спеціями та прянощами.

— Гр-р-р-а-а-ах! — із нього вирвався дикий рев, більше схожий на рев пекельного звіра, ніж на собаче гарчання.

У самому центрі крамниці, над мадам Жозефін, нависала чоловіча постать — висока, худорлява, з білявим, недбало зачесаним волоссям. Його шкіра була занадто блідою, майже сірою, немов позбавленою життя. На щоці був глибокий поріз. Темно-карі очі, які майже провалювалися в чорноту, блищали злобою і холодною зосередженістю. Із довгих чорних пальців простягались загострені кігті, які проштрикнули живіт мадам Жозефін.

Баргрим загарчав, його очі спалахнули полум’ям, і він кинувся вперед. Його щелепи замкнулися навколо ноги демона. Талгарон захрипів, обертаючись, спробував вирвати ногу з пастки пса, але Баргрим тримався мертвою хваткою. Демон вирвав кігті з живота мадам Жозефін, лишаючи кривавий слід на її тілі, і жінка скрикнула — коротко, хрипко, з надривом.

Талгарон вдарив довгими кігтями Баргриму в спину, утім пес ніяк не відреагував і почав відтягувати демона від жінки.

— Чекав нашої зустрічі, Баргриме, — прохрипів Талгарон, хитнувшись назад.

У цей момент у крамниці з’явилася Ісабель. Її очі округлилися, коли вона побачила поранену мадам Жозефін і, підбігши до неї, відтягнула її подалі від баталії.

Баргрим лише на секунду відволікся на Ісабель, і в наступну мить Талгарон з оглушливим ревом відкинув пса від себе. Баргрим, немов зірвана каменюка, влетів у шафу, і дерев’яні полиці з тріском розлетілись, а сотні баночок посипались на підлогу.

Ісабель магічною хвилею відкинула Талгарона назад. Утім він миттєво підвівся й рвонув уперед із надлюдською швидкістю. Вона пригнулась, уникаючи його удару, і потужним ривком ліктя вдарила йому в щелепу, зірвавши з полиць кілька металевих предметів і направивши їх у нього. Банки зі спеціями, скалки скла, ножі — все летіло в Талгарона із шаленою силою. Деякі з них пробивали йому шкіру, але він стояв на місці й, дивлячись на Ісабель, лише криво посміхався.

— Прекрасна квітка Ліліт, ти ще не готова до справжньої дуелі!

Ісабель відчувала, як кров стікає з її живота. Вона задихалась, але не відступала.

— Мені твоя думка не цікава!

Баргрим підвівся і з лютим ричанням накинувся на Талгарона. Однак демон сильно відштовхнув його від себе й пес знову влетів у шафу.                                                          

«От пекельне лайно, знову пропустив удар!» — загарчав Баргрим.                                                    Ісабель зірвалась на новий ривок й енергетичною силою відкинула демона до прилавку, і він врізався спиною в стіну. Однак вже за секунду, ніби тінь, знову опинився поряд. Ісабель сильно вдарила його ногою в живіт, і полум’яна енергія вирвалася з її долонь.

Талгарона відкинуло знову — цього разу його тіло, ніби мішок із піском, пролетіло крізь двері й з глухим гупанням приземлилося на вулиці. Він лежав кілька секунд, а потім, повільно підвівшись, засміявся. І його сміх був ніби ланцюги, які тягнуться з могили.

— Гарно. Дуже гарно.

І він зник. Просто так. Тінь зникла з обрію, ніби її там і не було.

— Баргриме! — скрикнула Ісабель.

«За мене не переймайся!»                                                      

Він винирнув із-під уламків шафи й побіг у пошуках Талгарона.

Ісабель стояла посеред розбитої крамниці ніби закам’яніла. Начебто хтось примусово не давав їй зробити навіть і крок. Повітря було густе від запаху крові, пилу й магії. Її погляд уперся в мадам Жозефін — та лежала нерухомо, кров струменіла з живота, фарбуючи підлогу в темно-червоне.

У крамницю забіг Калеб й одразу кинув погляд на поранену жінку, а потім на Ісабель. Він упав на коліна поряд із жінкою.

— Вона ще жива, — промовив і поглянув на Ісабель.

Його слова вивели її зі ступору, і дівчина на ватних ногах наблизилася й присіла поряд із жінкою. Калеб скинув спортивну куртку й хотів покласти на рану, утім Ісабель різко схопила його за руку й стиснула.

— Що ти робиш? — нахмурився. — Вона стече кров’ю.

— Довірся мені!

Руки тремтіли, коли вона поклала їх на закривавлений живіт. І вогкість крові змішалась із теплом її долонь.

— Мадам Жозефін, я допоможу… Я врятую, чуєш? — прошепотіла майже несвідомо.

Тепло зародилося в її пальцях. Спочатку слабке, мов подих. Потім — сильніше. Її руки засяяли, і полум’я, м’яке, живе, почало повільно перетікати з її долонь у рану. Вогонь не палив, він ніжно лоскотав шкіру, зцілюючи зсередини. Рана стискалась, кровотеча зупинялась. Ісабель відчувала напруження в грудях і легкий жар, який йшов крізь неї, ніби хвиля з глибини душі. Полум’я було не руйнівним — цього разу воно було зцілюючим.

Калеб застиг. Його очі блищали, але він нічого не сказав. Лише уважно споглядав за тим, як її вогонь заліковує глибоко рану.