Розділ 7

Пройшло кілька днів, як Ісабель ховалася в тиші маєтку, ніби сподіваючись, що за стінами вдасться втекти від думок про матір і біологічного батька. І тому замість нагнітання від думок вона обрала дію: прибирала кімнати, вичищала старі шафи, протирала пил із меблів, які, здавалося, чекали на дотик людських рук багато років. А ще працювала в невеликому садку позаду маєтку.

Сад був зарослий, злегка занедбаний, але в цьому теж була своя чарівність. Тепер, із лопатою в руках і в рукавичках, Ісабель садила нові квіти. І це заняття давало її розуму спокій, а серцю бодай тимчасову рівновагу.

Баргрим увесь цей час був поруч. Його полум’яні очі пильнували Ісабель, утім вже на третій день він поводився… як звичайний пес. Бігав колами навколо неї, заривав морду в купи листя, то ганявся за білками, які насміхалися з нього з висоти дерев. Одну з них він довго переслідував, кружляючи під дубом, аж раптом вперше голосно гавкнув. Ісабель аж зупинилася. Поглянула на нього здивовано, навіть трохи розгублено.

— Ти… серйозно? — пробурмотіла вона, витираючи брудні руки об штани. — Ти щойно… гавкнув?

Баргрим, схоже, теж здивувався власній витівці.

«Це, мабуть, нерви», — пробурмотів.

Ісабель, ледве стримуючи сміх, відповіла:

— Або ти проводиш зі мною надто багато часу.

«Я просто вживаю нові форми комунікації, — м’яко додав Баргрим. — Якщо гавкіт допомагає вивести білок із себе, чому б ні?»

— Ти ще почни кішок шипінням лякати, — голосно почала сміятися, і пес, оглянувшись, кинувся на неї і повалив на землю. — Ну все, ну все, досить!

Баргрим тикнув носом їй у плече й побіг далі, ніби гра все ще тривала.

День уже хилився до вечора, коли Ісабель почула шум автівки й вийшла із саду поглянути, хто потурбував її маленький спокій. До маєтку неспішно під’їхала незнайома машина, і вже за кілька секунд із салону вийшла Амара.

— Привіт, — озвалася вона з легкою усмішкою, роздивляючись довкола. — А я бачу, ти наводиш тут лад.

— Ну, лише трішки, — відповіла Ісабель і знизала плечима. — Щось типу квіткової терапії.

«О, а це хто до нас завітав? — Баргрим виглянув із-за кутка будинку, його морда була вкрита листям. — Невже вовчиця?»

Ісабель ледве помітно усміхнулася й мигцем поглянула на нього.

«Я насправді відчув її запах ще за кілька метрів, — продовжив він. — Якщо хочеш піти в місто — я тебе відпускаю. А сам піду тих противних білок лякати. Вони мене вже дістали!»

Ісабель стримала смішок і зняла рукавички.

— Може, підемо разом на футбол? — запитала Амара, нервово стискаючи пальці. — Мені просто потрібна компанія. Одна я не хочу туди йти.

Ісабель витягла з волосся кілька листків і, кинувши їх у відро, з-під чола поглянула на Амару.

— У тебе що, немає друзів? — злегка іронічно вигнула брову Ісабель, хоча в голосі її не було злості — радше цікавість.

— Колись були, — знітилася Амара й опустила очі. — А зараз… усе трохи змінилося.

Ісабель кивнула. Хоча вона й намагалася виглядати впевнено, було щось тендітне й поранене, ніби крізь усмішку просочувалася втома.

— Ну що, поїдеш зі мною? — повторила Амара трохи тихіше. — Просто… мені легше, коли ти поруч.

Ісабель зітхнула, кинула погляд на рукавички, а тоді — на Баргрима, який уже почав бігати колами навколо дуба, лякаючи білок грізним риком.

— Гаразд, — кивнула вона. — Утім мені спершу потрібно привести себе до ладу.

— У нас ще є година до початку матчу, — усміхнулася Амара.

— Сподіваюся, там продають каву? — Ісабель пішла вперед до маєтку.

— Неподалік стадіону є затишна кав’ярня!

«Я відчуваю, як зростає твоя популярність серед перевертнів».

«Не перебільшуй!» — подумки звернулася до Баргрима й, поглянувши на Амару, усміхнулася.

— Ну що ж, тоді… точно поїду з тобою!

Ісабель запросила дівчину в дім і знову подумки звернулася до Баргима:

«Гей, мій кудлатий друже, не заохочуйся з тими білками! Ти й так вже брудний! Увечері тебе чекає ванна!»

«О, ні. Лише не ванна!» — жалібно простогнав Баргрим і, перевівши погляд, втупився в білок на дереві.

І доки Баргрим планував план помсти нахабним білкам, Ісабель пішла збиратися.

Амара припаркувала автівку біля стадіону, і дівчата одразу потрапили в шумний вир. Люди сміялися, вигукували імена гравців, носили кепки з емблемами, розмахували прапорами. Ісабель ще ніколи не відвідувала таких заходів, утім мусила визнати — це відчувалося живим, справжнім і досить цікавим.

— Готова? — запитала Амара, натягуючи на голову капюшон, наче це могло приховати її обличчя.

— Побачимо, — знизала плечима Ісабель і спокійно рушила за Амарою.

Усередині стадіону все ще більше гуділо. Потужні гучномовці, натовп, який зривався на ноги при кожному русі на полі. Дівчата втиснулися між рядами й обрали місця на середніх рядах, з яких чудово відкривалося футбольне поле.