Розділ 6.1

Посеред ночі з вітальні почувся шерех. Легкий, майже нечутний, але чітко не із цієї тиші. Щось або хтось ворухнувся там, де бути не мало. Очі Ісабель відкрились одразу. Баргрим піднявся ще швидше — напружений, із вухами, що сіпнулися вбік.

— Ти це чув? — прошепотіла.

Баргрим не відповів, але його тіло вже тягнулося до дверей. Ісабель встала з ліжка, скинула ковдру, накинула халат і пішла слідом. Ступала обережно, навшпиньках, відчуваючи кожну дошку під ногами.

Сходи здалися довшими, ніж зазвичай, темряву внизу пробивало лише м’яке світло від вуличного ліхтаря крізь фіранки. Вітальня здавалася безлюдною. Але щось там було. Вона це відчувала не гірше за Баргрима.

Пес завмер біля дверей, шерсть на загривку трохи піднялася. Ісабель першою спустилася на перший поверх й увімкнула світло. І вже за секунду посеред вітальні спалахнуло полум’я, не з ревом, не з вибухом, а тихо, немов сама ніч затамувала подих. Вогонь закрутився спіраллю, розгортаючись у силует — жіночий, граційний, величний. Коли язики полум’я згаснули, серед вітальні з’явилася Вона.

Ліліт.

Темно-карі очі блиснули. Довге чорне волосся спадало по спині ідеальними рівними пасмами. Вона була одягнута в чорну сукню, як ніч без зірок, із вогняними відблисками в складках тканини, які змінювались ніби живі. Її краса була неперевершеною, але не людською. У ній було щось від зміїної витонченості, щось від полум’я і тіней, що не знали жалю.

— Ну привіт, мила! — широко посміхнулася Ліліт і, провівши очима по вітальні, іронічно додала: — А я бачу ти так все… гм… мило облаштувала. Мені прям ніяково стало.

— Привіт, мамо! — Ісабель усміхнулася.

Ліліт обійняла доньку й, перевівши погляд на Баргрима, який стояв у кутку, пирхнула:

— Це що за комічний образ? Невже моя гонча вирішила стати німецькою вівчаркою?

— Мамо, не чіпляйся до Баргрима, — закотила очі Ісабель. — Краще скажи, навіщо ти… прибула? Невже скучила?

Ліліт відвернулася й, сівши в крісло, закинула ногу на ногу.

— Малятко, що ти собі дозволяєш? — голос Ліліт був тихим, але в ньому вібрувала загроза. Він не потребував крику — темрява слухала її без заперечень.

Ісабель зустріла погляд матері, стримуючи тремтіння всередині. Баргрим опустив голову, не наважуючись сказати ні слова.

— Не розумію про що ти? — знизала плечима й присіла на край дивану.

— Я заплющила очі на те, що ти викликала Варгарона. Хоча на цього зрадника в мене були свої плани.

— Варгарон був причетний до смерті поселення фейрі.

— Ох. Фейрі-шмейрі, мені байдуже на них. І тобі повинно бути також, — змахнула рукою Ліліт, й Ісабель стиснула вуста. — Потім ти врятувала вовчицю. І я могла б сказати, біс із нею. Утім є сам факт порятунку. І як мені реагувати на твої вибрики?

Ісабель напружилася й, стиснувши руки, промовила:

— Мамо, ти з’явилася, щоб що? Читати мені нотації?

Ліліт хмикнула, і її очі блиснули вогнем.

— Ти ще нічого не розумієш. Твоє серце надто живе. Надто людське. І саме воно зруйнує тебе, якщо ти не навчишся обирати — хто вартий вогню, а хто — тільки попелу.

Ісабель відчула, як мурахи повзуть по її шкірі. Відчуття не небезпеки, а холодного, надприродного натиску. Та вона витримала погляд матері. Вперше за довгий час.

— Можливо, мамо, тоді поговоримо про Талгарона?

Ліліт скривила гримасу.                                           

— Талгарон… тепер служить Асмодею, — фиркнула. — Підлий і нікчемний зрадник. Щоб йому… все його існування лише рожеві єдинороги мерещилися.

— Значить, справа все ж таки в Талгароні? — обережно запитала Ісабель.

— Я уклала угоду з Асмодеєм! — гаркнула Ліліт, і вікна в будинку затрусилися. — А ти все зіпсувала. Сьогодні, коли врятувала душу священнику!

Полум’я знову здійнялося навколо Ліліт, і вона стиснула кулаки.

— А я вже наївно подумала, що ти дійсно за мною скучила! — зітхнула Ісабель.

— Якого біса ти втручаєшся у справи демонів та нищиш їх? — зарепетувала Ліліт.

— Я робитиму вибір сама, — спокійно промовила.

Ліліт голосно розсміялася, і вогонь зникнув. Вона піднялася з крісла й, склавши руки по бокам, продовжувала глухо сміятися.

Баргрим вперше підняв голову й, повільно наблизившись, поглянув на Ісабель.

— Мамо, я не буду просити вибачення за те, що вважала правильним.

— Ти думаєш, що пізнала цей світ, — обернулася Ліліт і злісно зиркнула на доньку. — Утім я тебе розчарую. Світ прогнив, Ісабель. І справа навіть не в наших діях. А в тому, що ми кидаємо в ґрунт лихий, мерзенний паросток, а люди самі підживлюють його своєю жадобою, гнівом і нікчемністю.

Ісабель знову зітхнула й відвернулася.

— Не відвертайся від мене! — заволала Ліліт. — Я відпустила тебе на землю, щоб ти своїми очима побачила цинізм та жорстокість людства. А знаєш, яка різниця між мною і деякими людьми? Ніякої! У тому то й суть! А хочеш, я приведу тобі маленький приклад?