Розділ 6

Ісабель і Баргрим ступили в ніч, яка обгортала тенетами Новий Орлеан. Навіть темрява здавалася ніби живою і буцімто дихала крізь щілини між старими цегляними стінами, сипучими балконами й кронами дерев.

Ісабель відчувала, як адреналін ще не покинув її вени, пульсуючи під шкірою в ритмі азарту, а Баргрим, як завжди, не втрачав нагоди висловити своє незадоволення.

«Ти ж знаєш, я міг би розібратися з ними швидше».

— Знаю. І саме тому не дозволила тобі втрутитися.

Баргрим різко зупинився й, піднявши морду, принюхався.

«Знову демони розгулялися».

Ісабель і Баргрим звернули в провулок і побачили каплицю. Тьмяне світло лампи освітлювало кут, де щось темне метушилось.

Очі Баргрима загорілися полум’ям, і він побачив їх першими: четверо демонів, спотворені, вигнуті, наче людські форми, яким дали занадто багато кісток. Очі без зіниць, чорні, як вугільна смола. А шкіра мала колір обпаленої плоті, порепана й димляча. Вони схилилися над тілом і випустили свої довгі кігті.

«Людина… І ще жива…».

Один із демонів уже заніс свої довгі, викривлені пазурі, націлюючись на людину.

Ісабель ступила вперед. Її очі спалахнули рубіновим вогнем, волосся заворушилось, мов би жило своїм життям. І навіть повітря навколо здригнулось.

Демони завмерли, відчувши силу, і, заревівши, відійшли від чоловіка.

— Баргриме, дозволяю на перетворення!

«Нарешті», — гаркнув він і ніби тінь розірвав себе зсередини.

За мить біля неї стояв не пес, а величезний гончий — чорний, ніби беззоряне небо, з очима, які палали червоним, наче жар. Його тіло видихало дим, а лапи лишали вогняні сліди на землі. Один із демонів кинувся на них, шиплячи як кипляча вода. Ісабель провела рукою в повітрі — і вогонь вирвався з її долоні, спалахнувши знищувальним язиком, який обхопив демона й миттєво перетворив його на попіл.

Інший демон накинувся на Баргрима. Гончий зробив лише один стрибок, і його ікла замкнулися на шиї демона. Тріск, рик, і тіло впало на землю, більше не ворушачись, і вже за кілька секунд перетворилося на попіл.

Тим часом Ісабель встигла відхилитися від нападу ще одного демона, утім його довгі кігті різко проникли їй у плече, розриваючи тканину та шкіру. Біль, гарячий і пульсуючий, обпік тіло. Вона скривилася, зуби стиснулись, а в очах спалахнув гнів.

— І майже не боляче, — стиснула вуста.

Полум’я спалахнуло з її долоні, шалене, люте, вогонь помсти й сили. Вона схопила демона за горло, незважаючи на гарячі краплі крові, які стікали по її руці — і в ту ж мить спалах охопив тіло створіння. Воно не встигло навіть закричати. Лише здригнулося, скоцюрбилось — і розсипалося в попіл.

Ще один демон спробував утекти, утім Баргрим рвонувся вперед і, вчепившись у нього, вже за кілька секунд розірвав навпіл.

Запала тиша. Баргрим повернувся до Ісабель, обтрушуючи з іклів попіл, і буркнув:

«Задоволення отримав. Але ти поранена».

Ісабель перевела погляд на свою руку й спокійно промовила:

— Лише подряпина.

«Ти, здається, плутаєш подряпину з розірваною рукою».

— Більше, ніж я заслуговувала, менше, ніж могла б отримати, — втомлено відповіла вона, поглянувши на чоловіка, який досі лежав нерухомо на землі.

— Гм… він що, священник? — наблизившись, округлила очі. — Вони хотіли забрати його, — прошепотіла вона, дивлячись на тіло.

«Це й не дивно. Він же… ну, цей, служитель!»   

— Баргриме, краще перетворися назад.

Гончий фиркнув і відійшов назад. А священник, який ледь не став жертвою демонів, поступово прийшов до тями. Він піднявся, трохи похитуючись, і подивився на Ісабель.

— Дитино… ти хто? — перевівши погляд на її руку, з якої стікала кров, важко зітхнув. — Ти поранена.

— Не хвилюйтеся за моє поранення. Як там у вас говорять, заживе, як на собаці.

У цей момент до Ісабель підбіг Баргрим в образі вівчарки. Священник захитав головою, коли помітив, як в очах пса раптово спалахнула іскра вогню.

— Ти врятувала мене… — його голос прозвучав, як шепіт. Потім він злегка похилив голову й, пильно поглянувши на дівчину, додав: — Я буду молитися за тебе.

Ісабель відчула поколювання в тілі. Вона втримала погляд на священникові, і від цього дивного зливу емоцій, які змішувалися між вдячністю і… чимось іншим, їй стало незручно. Вона глибоко вдихнула. Її голос був сухим, різким, щоб покласти край цьому дивному моменту.

— Це не потрібно, — захитала головою. — Я не шукаю ні молитов, ні вашої вдячності. Давайте краще допоможу вам піднятися.

Священник, здається, замислився, а потім ще раз подякував їй. Ісабель відчувала дискомфорт від його погляду. Ніби він бачив у ній щось більше, ніж просто дівчину. Вона не звикла до вдячності, до добрих очей — зазвичай її зустрічали зі страхом або підозрою. І знову їй дякують за допомогу та врятоване життя.