Розділ 4

Ісабель принесла дівчину-перевертня додому. Обережно поклавши її на диван й накинувши на неї ковдру, нахмурилася.

«Запитаю ще раз, і що нам з нею робити? Вона поранена!» — Баргрим приліг біля дивану.

— Я не впевнена, але, можливо, зможу зцілити її.

Ісабель промовила невпевнено і, склавши руки на грудях, відступила.

«Зцілити? А ти практикувалася? Гм… Можливо, подивися у своїх книгах, що робити в даній нестандартній ситуації?»

— Твій сарказм зараз взагалі недоречний! — фиркнула Ісабель.

— Зателефонуйте… Калебу, — простогнала дівчина.

Ісабель округлила очі. Телефон. Вона кивнула й поспіхом відійшла.

— Так-так, нікуди не йди, — зупинилася й захитала головою. — Ну, тобто, я зараз…

Баргрим підняв морду й поглянув на Ісабель, яка метушилася по вітальні. Ще зовсім недавно куплений, цей пристрій залишався для неї загадкою, користуватися ним вона ще не навчилась до пуття. І саме зараз, коли він був так потрібен, вона не могла його знайти.

Ісабель чортихнулася й побігла на другий поверх. Баргрим важко зітхнув, підвівся й також пішов шукати. За кілька хвилин він повернувся, тримаючи апарат у щелепі.

— Ох, а я вже майже перевернула весь будинок догори дриґом! — Ісабель полегшено видихнула й узяла телефон із його рота. — Дякую. Ти найкращий.

Баргрим сів на задні лапи, дивлячись на неї з притаманною йому хижою серйозністю.

«Твої дії щодо цієї дівчини-перевертня показують, що ти — щось більше, ніж донька Ліліт».

Ісабель завмерла на східцях. Кілька секунд дивилася на нього, а потім повільно кивнула.

— Ну, і де ти його знайшов?

«У твоїй нерозібраній валізі в іншій кімнаті».

— Дякую, — усміхнулася Ісабель і поспішила до Амари.

Повернувшись у вітальню, вона присіла на край дивану й увімкнула телефон.

— Амаро, я принесла телефон.

Дівчина повільно розплющила очі й важко зітхнувши, потягнулася до телефону.

Раптово почувся сильний стукіт у двері, й Амара здригнулася.

— Не бійся. Все буде добре, — впевнено промовила Ісабель.

Баргрим тут же прибіг у вітальню й заричав.

«Запах звіра й серцебиття. Хтось стоїть за дверима!»

«Будь біля дівчини! Я перевірю!»

Ісабель підійшла до дверей і ривком відчинила їх. На порозі стояли троє чоловіків. Високі, кремезні, з холодними поглядами. Й один із них привернув її увагу.

— Це з тобою я зіштовхнулася на площі! — вона склала руки на грудях, нахиливши голову набік.

— Можливо, — озвався той, кого вона впізнала, і поглянув на неї з-під густих вій.

Ісабель хмикнула й оглянула незнайомця: темне скуйовджене волосся, прядки якого спадали на чоло. Погляд проникливий, уважний. А от очі… сіро-блакитні, наче зимове небо перед бурею.

— Наскільки я знаю, ми з вами не знайомі, — холодно мовила Ісабель, ковзнувши поглядом по трійці. — І в гості незнайомців я не кликала.

— Ми прийшли за Амарою… — озвався один із чоловіків і стиснув кулаки.

— Калебе, досить із нею говорити! Забираймо Амару й ходімо! — заговорив чоловік із рудим волоссям і рушив уперед, але Ісабель навіть не поворухнулася. Той, кого вона упізнала, молодий чоловік на ім’я Калеб, зупинив його рукою, і чоловік різко зупинився.

Ісабель прижмурилася й, поглянувши на Калеба, зухвало промовила:

— Переконай мене, чому я маю впустити вас у свій дім!

— Що? — одноголосно промовили два чоловіки й вишкірилися.

Калеб мовчав. Стояв, мов витесаний із каменю, не зводячи очей з Ісабель. І в його погляді вже не було байдужості — тільки зацікавленість і дещо інше. Пильність. Напруга.

Чоловіки рушили уперед, й Ісабель піднявши долоню, різко промовила:

— Стоп, хлопчата!

Полум’я вирвалося з її руки — гаряче, дике, живе, й Ісабель посміхнулася.

Чоловіки інстинктивно відступили й загарчали, як звірі. Утім Калеб не ворухнувся. Навпаки — зробив пів кроку уперед. І саме в цю мить Ісабель побачила, що його очі стали чисто блакитними, як полум’яне сяйво, відбите в льодяній воді.

— Відьма! — вигукнули двоє чоловіків.

— Відьма? Це комплімент. Я значно гірша, — усміхнулася Ісабель і, перевівши погляд на Калеба, додала: — Якщо ти дійсно друг Амари, то забереш її. Якщо ворог — то я спопелю не лише тебе, але й твоїх дружків.

Калеб прижмурився, на мить затримав погляд на її обличчі, ніби щось обмірковував. Його погляд ковзнув по Ісабель — уважно, майже хижо, але без ворожості. Скоріше із цікавістю. Він кивнув повільно, наче визнаючи її право на захист. Оглянувшись до своїх дружків, коротко скомандував:

— Тайроне, Бреде, залишайтесь тут.