Розділ 3

Ісабель була мов тінь вогню серед світанку. Струнка й витончена, з постаттю, яка поєднувала в собі силу та крихкість. Її довге каштанове волосся спадало хвилями по спині, а на самих кінчиках воно палало червоним — ніби дотик полум’я, застиглий у волоссі. Цей вогненний візерунок ніби оживав при світлі, додаючи їй містичної чарівності. Очі Ісабель вражали своєю глибиною — яскраво-блакитні, мов весняне небо після дощу. У них світилася не лише краса, а й щось більше — мудрість, туга, світло. Коли вона дивилась на когось, здавалося, ніби проникає в саму душу. Вона несла в собі щось незбагненне — поєднання людського тепла й демонічної сили, яка вирувала глибоко всередині, іноді вириваючись назовні у вигляді раптової жаги, вогню або рішучості, яка не знала сумнівів.

У ранкових променях Нового Орлеана Ісабель ніби зливалася з містом — містичним, живим, наповненим тінями минулого. Пройшовши Французьким кварталом, вона зупинилася біля крамниці з прянощами. Баргрим залишився надворі й чхнув від ароматів пахощів, які виривалися з прочинених дверей.

Ісабель зайшла всередину. Вузький простір крамниці був заставлений полицями, на яких тіснилися баночки з підписами старою французькою. У повітрі витав дух кориці, мускату й чогось ледь терпкого — можливо, полину. За прилавком стояла жінка, яка активно виставляла баночки зі спеціями.

— Вітаю, міс, — озвалася вона, не надто виразно, ніби автоматично.

— Вітаю, — відповіла Ісабель з усмішкою. — У вас тут дуже затишно.

— Дякую, — трохи тепліше мовила жінка й кивнула, не відриваючи погляду від скляної банки, яку саме закривала.

Ісабель повільно пройшлася між полицями, торкаючись краями пальців баночок, і читала написи. Піднявши голову, побачила символ на стіні: лотос, пелюстки якого виглядали, немов язики полум’я, а в центрі квітки виднівся рунічний символ, який змінювався, якщо дивитися під іншим кутом.

— Цікавий символ на стіні, — кинула невимушено. — Лотос — переродження. Полум’я — сила, очищення, гнів. Перевернута руна життя — мінливість та багатоликість.

Ісабель оглянулася й помітила, як жінка повільно підняла голову. Її обличчя зблідло, а погляд застиг, мов на мить вона перестала дихати. Скляна банка в руках слабо тремтіла, і кришка ледь не вислизнула з пальців. Темні очі жінки стали насторожено великими, у них промайнуло щось між острахом і впізнаванням.

— Я дещо розуміюся на знаках, — промовила Ісабель і підійшла до прилавку.

— Його бачать не всі, — прошепотіла жінка.

— Місіс…                         

— Мадам Жозефін, — швидко промовила продавчиня.

— Я Ісабель Моррен. Приїхала на деякий час у ваше чудове місто, щоб змінити обстановку.

— Обстановка тут змінюється сама, — звузила очі Жозефін. — Особливо для тих, хто тягне за собою… сліди полум’я.

— Я завжди залишаю за собою яскраве враження, — розвела руками Ісабель.

Жозефін нахилила голову набік, приглядаючись до неї. Потім зітхнула, ніби прийнявши якесь рішення.

— Я не служу Ліліт.

— А я і не запитувала, — іронічно промовила Ісабель.

Жозефіна помітно напружилася. Дівчина схилила голову набік і додала:

— Ну що ви, мадам, мене не варто боятися. Тим паче, що самі фанатики Ліліт пожаліли б, якби раптом моя матір відгукнулася на їхній поклик.

Жозефін кивнула й швидко відвела погляд.

— І як ви так швидко зрозуміли, хто я така?

— Побачила твою полум’яну ауру, — не дивлячись на Ісабель, відповіла жінка.

— Дуже цікаві у вас здібності, мадам Жозефін. — Ісабель повернула голову й, поглянувши на стіну, додала: — Якщо ви не слуга Ліліт, чому ж тоді її знак зображений у вас на стіні?

— Я викупила свою душу. А цей символ лише для тих, хто їй вірний.

— Захищаєтеся?

— Доводиться!

— За кожну викуплену душу є своя ціна.

Ісабель перевела погляд на жінку. Обличчя мадам Жозефін стало блідим.

— У вас дійсно гарна крамниця. Я ще завітаю за покупками. Вдалого дня, мадам!

Вийшовши з крамниці, побачила, що Баргрим був насторожений, а його шерсть стала дибки.

— Щось не так?

Баргрим вчув запах звіра. Утім у потоці людей не міг зрозуміти, кому саме він належить.

«Тепер можемо йти додому? Серед всіх цих людей… відчуваю себе, неспокійно».

Пройшовшись вуличками, Ісабель бачила в деяких людях їхні справжні обличчя. Це були обвуглені лиця, у деяких були навіть пазурі на руках. Їх також бачив і Баргрим. Вони оглядалися на Ісабель й про щось шепотілися.

«Якщо ці демоняки спробують напасти на нас, я їм всім перегризу горлянки!»

«Ох, ну тоді нам точно не гаплик», — Ісабель на цей раз звернулася до Баргрима ментально, щоб не привертати до себе більшої уваги.

«Я не розумію, як можна бути такою… пофігісткою?»

«Ти вивчив нове слово? Швидко учишся та розвиваєш свій словниковий запас!»