Розділ 2

Туман розвіявся, відкриваючи блискучі лінії злітної смуги. Приватний літак із темно-вишневим оздобленням і емблемою полум’яного лотоса чекав на Ісабель.

Дівчина вийшла з авто, відчинила задні дверцята, і Баргрим поважно вийшов із салону. Ісабель поглянула на літак і театрально зітхнула.

— Коли я наважилася покинути її царство, мати просто кинула мені безлімітну золоту картку й сказала: «Світ твій. Тільки не розбий його відразу».

«А мене коли відправляла за тобою, то сказала: "Баргриме, якщо з моїм малятком щось трапиться, я відірву тобі лапи"».

Ісабель хмикнула.

— Я не дам тебе нікому образити. Навіть матері.

Баргрим зупинився й поглянув на Ісабель. Він не звик до таких слів, до таких проявів почуттів. Це було не так просто для нього — ці незрозумілі емоції, які він весь час відчував поряд з Ісабель, мов маленький вогник, який намагається пробитися крізь туман. Як і багато чого в його житті, це було нове й зовсім незрозумілим. Йому враз знову стало важко. Справжнє почуття вперше не можна було просто заглушити жартами. І тоді він, як завжди, злісно буркнув:

«А полювати мені дозволиш?»

Ісабель нахмурилася й серйозним тоном коротко й лаконічно відповіла:

— Ні!

«Ех. Так і знав! Утім варто було спробувати!»

Біля літака, злегка відкидаючи пасмо волосся від обличчя, стояла стюардеса — висока, вродлива, з ідеальною поставою. Її очі сяяли зеленим, мов дорогоцінний камінь, але в їх глибині щось ворушилося — щось темне й зловісне. Поряд із нею стояв сивоволосий чоловік пілот.

— Міс Моррен, щиро вітаю вас! Ваш багаж вже на борту! — промовила вона з бездоганною посмішкою і показала долоню, на якій була мітка Ліліт. Те ж саме зробив і пілот.

— Нехай хтось із… ваших, забере автівку! — сухо промовила Ісабель.

«Нарешті ти позбудишся цього мотлоху!» — хмикнув Баргрим.

Стюардеса кивнула й запросила Ісабель і Баргрима піднятися на борт.

Ліліт ще до народження Ісабель пустила в цей світ своїх демонів-шпигунів. Сотні очей у сотнях тіл.

Світ людський був надто хаотичним, щоби лишити його без спостереження. І Ліліт знала це. Її демони ходили в ділових костюмах, керували корпораціями, вели дипломатичні переговори й вітали гостей на вечорах. Вони сиділи в урядових кріслах, вели новини по телебаченню й навіть навчали дітей у престижних школах.

Бо справжня сила — не в жорстокості, а в контролі. І той, хто керує розумами, керує світом.

Стюардеса провела їх у салон, де все сяяло розкішшю: м’які сидіння з темної шкіри, золоті акценти в інтер’єрі, а в повітрі віяло ароматом амбри, чорного мускусу та легким присмаком димного дерева — запах був гіпнотичний, мов спокуса, загорнута в шовк. Баргрим одразу заплигнув на одне з крісел, зробив коло, обертаючись, і важко бухнувся, наче був удома.

Ісабель вийняла із сумки магічний камінь — рубін Іргала, який тьмяно миготів червоним. Цей рідкісний артефакт, створений демонами-алхіміками на Пекельних рівнинах, слугував маяком, здатним відслідковувати демонічну енергію.

«Ти знову застосувала цей камінець?» — пробурчав Баргрим, витягуючи лапу й відкидаючи подушку, яка, мабуть, була дорожча за нього самого.

— Це не просто камінчик. Це аналізатор слідів демонічної енергії. Саме завдяки йому я знайшла Варгарона.

«О, вибач, пані науковець із пекельним дипломом».

Ісабель хмикнула на таке зауваження й, зітхнувши, поклала рубін у сумку. Поглянувши в ілюмінатор, схилила голову на сидіння. Літак набирав висоту. А небо світлішало, переходячи від темно-синього до теплого золотавого. Перші промені сонця краяли горизонт, мов лезо, розтинаючи його навпіл. Хмари під літаком клубочились, немов пара з котлів демонічних алхіміків, а світ повільно прокидався. Світло наповнювало кабіну, облизуючи її поверхні золотом, а попереду вже виднівся новий горизонт — ще одна точка на мапі Ісабель, ще одна зупинка в грі демонів і тіней.

Її пальці машинально ковзнули по застібці сумки, де лежав рубін Іргала, ще теплий після останнього застосування. Вона заплющила очі. Пам’ять, мов лезо, прорізала тишу.

Поселення фейрі...

Вона пам’ятала, як ступила на зруйновану стежку. Як зойк вітру перетворився на стогін. Як знайшла тіло місіс Морріс, притиснуте обгорілою рамою дверей.

У груди вдарив пекучий біль. Втрата. Розпач. І гнів. Такий, що здатен переплавити навіть душу.

Вона тоді не кричала. Лише стояла, стискаючи кулаки так сильно, що нігті врізались у шкіру. Її сльози не були водою — вони пекли, як розпечений попіл.

Життя на Землі мало б дати їй новий початок. Свободу. Людські мрії, сонячні вулиці, каву з корицею… Однак за тим усім ховалося те саме, що й у Пеклі: зрада, смерть, жорстокість.

Ісабель розплющила очі. Літак плавно мчав крізь хмари, не знаючи про біль, який вона несе.

По прильоту в Новий Орлеан, Ісабель і Баргрима вже чекала нова автівка. Помістивши валізи в багажник, дівчина відчинила задні дверцята.