Розділ - 10

Я прокидаюся різко.

Наче мене хтось просто висмикнув зі сну за комір.

Перша думка — холод.

Він лізе під шкіру тонкими голками. Повільно. Настирливо. Майже з насолодою.

Я ще не відкрила очі, але вже розумію — щось не так.

Його немає.

Тіло пам’ятає тепло. Груди. Плече. Руку, що лежала на моїй талії так, ніби їй там і місце.

Я повільно розплющую очі.

Я все ще на тій самій лавці.

І тільки за секунду помічаю — на мені його куртка. Велика. Важка. Тепла. Навіть запах його.

Я щільніше загортаюся в неї. І лише тоді сідаю.

Тіло одразу висловлює свою думку. М’язи приємно ниють після ночі, яка була… занадто реальною, щоб списати її на сон.

Я повільно спускаю ноги на холодний камінь.

Шкіра реагує миттєво.

— Маршал? — мій голос губиться десь між кам’яними стінами.

Тиша.

Я встаю.

І тільки тепер бачу напис.

Прямо на кам’яній підлозі. Перед лавкою.

Темні літери, ніби їх видряпали самим полум’ям. Зсередини вони світяться червоним. Наче вугілля, яке ще не здохло.

Я нахиляюся ближче.

З храму не виходь. Тут безпечно. Я повернуся до того, як ти злякаєшся.

Я читаю це двічі.

Потім втретє.

І сама не помічаю, як усміхаюся.

— Самовпевнений виродок… — тихо бурмочу собі під ніс.

Але всередині все одно теплішає.

Я проводжу пальцями по літерах.

Гарячі. Ще не встигли охолонути.

Значить, він пішов не так давно.

Під моїми пальцями літери розсипаються в пил.

Я повільно випрямляюся. Ще кілька секунд дивлюся на вхід.

Наче він зараз просто вийде з темряви. Наче йому вистачить нахабства зробити це саме так.

Не виходить.

Тиша в храмі густа. Майже жива.

Тільки вітер іноді прослизає між шпилями. Камінь тихо стогне, ніби старий звір уві сні.

І саме тоді ця думка повертається.

Маршал щось приховує.

Я відчуваю це занадто чітко.

Перед очима знову його руки. Світло файлів на обличчі.

І очі.

Я добре пам’ятаю ті очі.

Він щось прочитав.

І на одну коротку секунду… в них з’явився холод.

Не злий. Не жорстокий.

Гірший.

Той, що приходить, коли бачиш щось, чого бачити не мав.

У грудях знову збирається той самий важкий клубок.

Я повільно опускаю руку в кишеню.

Метал торкається пальців.

Холодний.

Я дістаю маленьку металеву дугу.

Вона лежить у моїй долоні майже невинно.

Я довго дивлюся на неї.

Я знайома з батьком кілька тижнів.

І вже краду в нього.

Я тихо хмикаю.

— Ось що значить рости без батька… — шепочу сама собі.

Метал ловить тьмяне світло свічок.

Система. Інтерфейс. Ключ до того, що він від мене сховав.

У грудях знову стискає.

Може…

Може, мені не треба цього знати.

Я стою посеред храму, стискаючи дугу в пальцях.

І нутром відчуваю — там немає нічого хорошого. Інакше він би не мовчав.

Я повільно видихаю.

— Зберися, Лілі.

Дивлюся на метал у своїй руці.

— Ти не зможеш жити далі, не знаючи.

Серце б’ється швидше.

Я опускаюся на коліна на холодний камінь.

Гаразд, тату. Подивимось, що ти від мене ховаєш.

Я вкладаю металеву дугу у вухо.

Вона холодна. Майже крижана.

На секунду не відбувається нічого.

Потім повітря переді мною тихо здригається.

Наче хтось розсунув штори в самій реальності.

У напівтемряві храму повільно спалахують панелі світла. Тонкі. Напівпрозорі.

Вони зависають у повітрі одна за одною.

Символи ковзають по них, як вода по склу.

І тоді я чую голос.

Той самий.

Спокійний. Рівний.

Наче говорить не істота. Наче говорить сама структура Пекла.

— Вітаю, ваше високосте.

Я кліпаю.

— О ні… — тихо зітхаю я. — Якщо можна, називай мене просто Лілі. Будь ласка.

Коротка пауза.

— Звернення переформатовано.

Символи на панелях змінюються.

— Якщо вам цікаво, мене можна називати Infernal Registry and Control System.

Я кілька секунд дивлюся на панелі.

Потім повільно хитаю головою.

— Ні. Занадто складно. Я це не запам’ятаю.

Світло спокійно мерехтить.

Я зітхаю.

— Буду називати тебе… Іракс.

Пауза.

Наче система справді це обробляє.

Потім голос відповідає:

— Гарне ім’я, Лілі.

Символи на панелях повільно рухаються.

— Майже як для домашнього улюбленця. Мені всього лише кілька тисячоліть. Пауза. — Але що це для принцеси.

Храм навколо раптом здається ще холоднішим.

Я повільно вдихаю.

Так.

Схоже, розмова буде весела. Прямо мрія, а не ранок.

Я дивлюся просто в світлові панелі.