Розділ - 9

Храм стоїть на самому краю урвища.

Не побудований.

Вирізаний із самої темряви.

Чорний камінь піднімається в небо шпилями, тонкими, як леза. Вони прорізають низькі хмари, ніби намагаються розпороти саме небо. Вітер ходить між ними, як у старому органі, і іноді здається, що храм дихає.

Тут завжди холодніше.

Навіть для Пекла.

Внизу, далеко під скелею, тече Стікс. Річка світиться крізь туман темно-помаранчевими жилами, ніби кров у тілі світу. Час від часу з глибини піднімається гуркіт — повільний, глухий.

Пекло не мовчить.

Воно просто говорить дуже повільно.

Храм стоїть тут тисячі років. Можливо більше. Ніхто точно не знає. Його будували не люди і навіть не демони. Камінь на його стінах темніший за ніч. У деяких місцях здається, що він ще теплий.

Наче пам’ятає.

Величезні вікна тягнуться вгору, вузькі і високі, як рани в камені. Усередині темно. Світло не затримується тут довго.

І все ж це одне з небагатьох місць у Пеклі, де тихо.

Я веду її вузькою дорогою вздовж скелі. Каміння під ногами сухе і холодне. Лілі йде поруч, трохи відстаючи, бо постійно озирається навколо.

Вона дивиться на храм так, ніби не може повірити, що він справжній.

— Де ми? — її голос звучить дивно м’яко на фоні цього місця.

Я зупиняюся і дивлюся на темний фасад храму.

— Храм Люцифера.

Вона переводить погляд з мене на будівлю. 

— Серйозно?

Вітер зривається зі скелі і проходить між шпилями. Десь у глибині каменю народжується низький звук, майже як нота.

Лілі піднімає голову.

— Тут… нікого немає?

— Ні, - я роблю кілька кроків вперед, до величезних дверей. — Його давно покинули.

— Чому?

Я злегка усміхаюся.

— У Пеклі мало тих, хто любить тишу.

Вона дивиться на двері. Потім на мене.

— А ти?

— Я приходжу сюди думати.

Я штовхаю двері.

Камінь скрипить так, ніби прокидається

Вона думає, що я просто показую їй місце, яке люблю.

Насправді я привів її сюди з іншої причини.

Тут тихо.

Тут нас ніхто не побачить.

Тут ніхто не завадить.

І я хочу, щоб вона стала моєю.

Двері за нашими спинами зачиняються повільно.

Глухо.

Звук котиться під склепінням, ніби камінь падає у воду.

І одразу стає темно.

Не просто темно — густо.

Так, ніби світло сюди давно не заходило.

Я роблю кілька кроків вперед. Підошви ковзають по чорному каменю підлоги. Він гладкий, майже як дзеркало, і холод пробирається крізь підошви кросівок. 

Лілі завмирає за моєю спиною.

Навіть я на секунду відчуваю, як простір храму тисне.

Він величезний.

Колони підіймаються вгору, тонкі й високі, як стовбури гігантського кам’яного лісу. Склепіння губиться десь у темряві. Очі не можуть дістати до нього.

І там, у глибині, майже невидимий у мороці, стоїть орган.

Величезний.

Його труби піднімаються до самого склепіння, немов золоті списи. Вони мовчать. Але навіть у тиші здається, що вони пам’ятають звук.

Лілі тихо видихає.

— Боже…

Її голос розчиняється у просторі.

І раптом я розумію, що вона відчуває те саме, що і всі, хто заходив сюди вперше.

Це місце не схоже на храм.

Це схоже на серце чогось набагато старшого.

Я роблю ще кілька кроків.

Потім зупиняюся.

Повітря холодне і нерухоме. Свічки стоять у величезних канделябрах уздовж лав, на колонах, на стінах. Сотні. Можливо тисячі.

Але всі вони мертві.

Темні.

Наче просто чекають.

Я піднімаю голову.

— Світло.

На одну коротку секунду храм завмирає.

А потім щось реагує.

Наче саме повітря чекало цієї команди.

Різкий подих проходить під склепінням.

Не вітер. Швидше хвиля.

Вона падає вниз між колонами, ковзає уздовж лав — і в ту ж мить перша свічка спалахує.

І одразу друга.

Третя.

А потім вогонь зривається вперед.

Свічки спалахують блискавично. Уздовж проходу. По колонах. По канделябрах. По всьому храму.

Наче хтось провів полум’ям по невидимій лінії.

Світло біжить залом.

І раптом увесь храм спалахує одночасно.

Тисячі свічок вибухають золотим вогнем.

Темрява зникає миттєво.

Полум’я відбивається в чорному камені підлоги, у високих вікнах, у золотих трубах органу. Тіні колон розтягуються по стінах — довгі, величезні, живі.

Наче храм раптом прокинувся.

Лілі різко зупиняється.

Просто стоїть посеред проходу і дивиться навколо, широко розкривши очі.

— Це…

Її голос тихий, але в ньому чистий шок.

Вона обертається до мене. На кілька секунд. Потім знову повертає погляд на тисячі свічок, що горять навколо.

Наче намагається зрозуміти, як це взагалі можливо.

Мовчить.

Потім повільно видихає. В очах світиться дитячий захват. Такий, наче вперше бачиш щось від чого сердце завмирає. 

— Добре… — ледь чутно. 

Пауза.

— І що ти ще вмієш?

Я не відповідаю одразу.

Просто дивлюся на неї.

Свічки горять. Золоті відблиски ковзають по каменю. По її волоссю. По тонкій лінії шиї. Вона все ще трохи розгублена. Очі широко відкриті. Дихає швидше, ніж кілька секунд тому.

Це майже смішно.

Вона думає, що це була просто демонстрація.

Я повільно роблю крок до неї.