Розділ - 7

Маршал.

Ім’я, яке мені дали в пеклі.

Колись воно було іншим. Його стерли. Разом із тілом.

Маршал — це не ім’я. Це функція.

Я той, хто тримає порядок.

Я стою в її кімнаті.

Темрява щільна, як вода.

Можна втопитися, якщо зробити зайвий рух.

Вона спить. Дихає рівно. Спокійно.

Ніч не торкається її.

Світло з вулиці лягає на її обличчя вузькою смугою.

М’яке. Живе. Людське.

Вона не знає, що я тут.

Я не повинен бути тут.

Я дивлюся — і не можу відвести очей.

Стою біля вікна. Не рухаюся.

Не дихаю глибше, ніж потрібно.

Її кімната пахне теплом. Чаєм. Її парфумами.

І тишею.

Тиша — це розкіш. У моїй голові її немає.

Спочатку — шепіт.

…убивця…

Потім — інший голос.

…кат…

Сміх.

…зрадник…

Гул наростає.

Натовп завжди починається як вітер.

Ледь чутно.

А потім накриває.

…ворог держави…

Камінь летить. Не в тіло — в пам’ять.

Удар не болить. Болить погляд.

Пил здіймається в повітрі. Сонце б’є прямо в очі.

Гаряче каміння під ногами. У повітрі з’являється гостра, нервова нота людського страху. Піт. Кров.

Я йду.

Ні.

Мене ведуть.

Руки зв’язані. Мотузка до крові впивається в шкіру. 

Я більше не належу собі.

Я вже вирок.

…розп’яти…

Слово ріже повітря. Коротко. Рівно. Як наказ.

Хтось плює. Слина змішується з пилом. Хтось сміється.

Хтось дивиться байдуже. Жує хліб. Обговорює погоду.

Найгірше — байдужість.

Я шукаю в натовпі хоч один погляд, який сумнівається.

Немає.

Тільки очі, які хочуть видовища.

Стовп вже чекає. Не символ. Не святість. Інструмент.

Сирий запах деревини. Грубий. Земний.

Мене тягнуть вище.

Гул стає суцільною хвилею.

Я дивлюся на горизонт.

Думаю, що все закінчиться швидко.

Не закінчується.

Сонце повзе по небу. Пекельно пече. 

Пекло було саме там. Я знаю тепер це точно.  

Тіні подовжуються.

Голоси стихають. Але не в голові.

Там вони залишаються.

“Вбивця.”

Це слово не розчиняється. Воно в’їдається.

Я моргаю.

Кімната.

Темрява.

Лілі спить.

Коли вона поруч — гул стихає.

Не зникає.

Не прощає.

Але відступає.

На секунду.

Я століттями не знав тиші.

І тепер боюся втратити навіть її крихту.

Якщо система її забере — я знову залишуся сам із голосами.

Її вже зафіксували.

Система не помиляється.

Вона не дивується.

Вона просто ставить позначки.

Якщо сигнал з’явився — значить, десь у реєстрі вже є рядок.

Без імені.

Без обличчя.

Але з координатами.

Аномалія.

Порушення.

Ризик.

Так система називає те, чого не розуміє.

Каїн наказав мовчати.

Зробити вигляд, що її не існує.

Але система не працює з виглядом.

Вона працює з відхиленнями.

І Лілі — відхилення.

Її жар занадто чистий.

Її кров занадто стара.

Її присутність уже залишила слід.

Якщо я нічого не зроблю, її знайдуть.

Не як доньку.

Не як спадкоємицю.

Як аномалію.

А з аномаліями система не розмовляє.

Вона їх ізолює.

Темрява у вікні відбиває моє обличчя.

Чужу маску.

Порядок.

Протокол.

Функція.

Маршал.

Я не можу дозволити, щоб система забрала її. 

Я вже міг колись ... і не зробив достатньо. Тепер я зроблю все можливе.

Навіть якщо не знаю, рятую її — чи веду до того самого стовба.

Є тільки один спосіб.

Вписати її самому.

Я різко відриваюся від вікна.

Темрява кімнати рухається разом зі мною.

Кроки нечутно.

Вона спить.

Її подих теплий.

Беззахисний.

Довірливий — і саме це найгірше.

Я сідаю на край ліжка.

Пальці зависають у повітрі на мить довше, ніж слід.

Дотик — легкий.

Не для того, щоб розбудити.

Щоб перевірити: вона тут. Реальна.

Вона ворушиться.

Повільно.

Наче пливе з іншого світу в цей.

Очі розплющуються.

Сон ще тримає її за плечі.

— Маршал?..

Голос тихий. Довірливий.

Вона тягнеться до мене інстинктивно.

Не усвідомлюючи чому.

Просто — до тепла.

І в цю секунду я розумію, наскільки легко зламати межу,

якщо замість наказу дати близькість.

Мій подих торкається її шкіри.

Слова зриваються майже пошепки:

— Ти ж мені довіряєш.

Це не питання.

Це пастка.

Вона ще не відповіла.

А я вже знаю, наскільки небезпечно мені цього хотіти.

*******************************

Його дихання занадто близько.

Губи торкаються шкіри — не різко, але вимогливо.

Світ повертається шматками.

Темрява кімнати.

Я повинна була б відсмикнутися.

Сказати щось різке.

Згадати про межі.

Але замість цього — завмираю.