Розділ - 6

Розділ 6

Двері піддалися не одразу. Як завжди.

Замок заїдає. Механіка старого будинку. 

Я провертаю ключ вдруге.

Клац.

І тиша всередині на мить здається… занадто правильною.

Я заходжу.

У коридорі темно.

Лише смуга світла з кухні — тепла, жовта, домашня.

І голоси.

Мамин.

І ще один.

Низький. Спокійний.

Не гучний — але його чути краще, ніж мамин.

Я завмираю з рюкзаком на плечі.

Дихаю тихіше. Автоматично.

Бо в таких моментах здається: якщо зробиш зайвий звук — тебе помітять.

— …я хочу бачити свою онуку. 

Онуку.

Не “дитину”.

Не “дівчинку”.

Онуку.

Слово падає в тишу важче за будь-який діагноз.

Я повільно йду вперед.

Не тому, що хочу.

Бо якщо зупинюся — серце зробить це за мене.

І воно вже пришвидшується.

Кухня близько.

Я ще не бачу їх, але вже відчуваю: повітря густіше.

Наче тут було щось… занадто довго.

— Ти дверима користуєшся? — мамин голос рівний, але в ньому лезо. — Несподівано. 

Я зазираю крізь отвір.

Мама стоїть біля столу. В руці ніж. Морква розкладена рівними кружечками, але ніж більше не ріже. Просто в руках — як звичка тримати зброю, коли страшно.

Навпроти — жінка.

Вона не виглядає гостею.

Вона виглядає так, ніби дім — це лише декорація, а вона вирішує, що тут буде правдою.

Темне волосся зібране низько. Без недбалості. Не “зачіска”. Контроль.

Вона повільно знімає рукавички. Акуратно. Наче шкіра світу занадто брудна для її шкіри.

Потім кладе рукавички на край столу.

І я помічаю: вона не торкається металу.

Навіть випадково.

Її погляд ковзає кухнею так, ніби вона вже тут була.

Сто разів.

В іншому житті.

— Я хочу зробити все правильно, — її голос спокійний. Розвивається приміщенням.

Мамин смішок короткий. Їдкий.

— Правильно? Ти прийшла через вісімдесят років і зараз будеш мені розповідати про “правильно”?

Жінка ледь піднімає підборіддя.

Не від гордості.

Ніби просто нагадує: вона тут головна.

Мама стискає руків’я ножа. Яростно. Я відчуваю що вона ледь тримає себе в руках. 

— Ти була проти наших відносин, — і це її тихе “проти” ріже сильніше за крик.

Жінка дивиться на неї довго.

Як на помилку.

Як на те, що треба було виправити раніше.

— А ти мене як мати не зрозуміла? — її голос м’який. І від цього ще гірше. — Подивлюся на тебе, коли дізнаєшся про що думає Маршал в присутності...

Пауза. Моє сердце наче зупинилося на секунду. Він про мене думає ? Справді думає ?

Жінка встала. Постава рівна. Аристократична. Повільно підійшла до вікна. 

— Ти дала їй ім'я на мою честь. Мене це здивувало. Навіть зворушило. 

— Я не для тебе це зробила, - мама кинула на стіл ніж. Зі злобою. Його гуркіт прокотився моєю свідомістю. - Каїн любить тебе. Хоча ти йому не матір. 

Жінка розвернулася. Різко. Наче мамині слова вдарили її. 

Жінка ... Її теж звати Лілі ? На її честь.... Хто вона ?

—Я дала йому більше ніж його батьки. Я робила все заради нього. Те, що треба. Для порядку.

Мама хмикає. Сарказм у неї завжди як броня.

— Для порядку? Окей. Ти тепер розпишеш мені інструкцію, як правильно брехати дитині?

Жінка навіть не кліпає.

— Ти ховаєш ядерну зброю на своїй кухні, Лауро.

Мені холоднішає під шкірою.

Наче хтось торкнувся кісток.

Я хочу кричати.

Але водночас хочу почути більше.

— Вона не зброя, — мамин голос стає нижчим.

— Вона — помилка балансу, — жінка вимовляє це так, ніби називає формулу. — Вона не мала народитися. 

Пауза.

— Мені здалося ти погодилася позбавитися вагітності, Лаура. 

Мама різко всміхається. Не смішно.

— Ну вже так сталося. Що далі? Повернеш чек у пекло? Чи оформимо повернення через “службу підтримки”?

Жінка нарешті робить крок ближче.

Повільно.

Не агресивно.

Неминуче.

Я схрестила руки.

Потім розхрестила.

Потім знову схрестила.

Чорт.

Я виглядаю як ідіотка.

— Вона має дістатися її батьку, — жінка сіла назад за стіл. — А не нашим ворогам.

Мама завмирає.

— Ти серйозно зараз говориш про мою дитину? 

— Я говорю про безпеку, — спокій в її голосі наче ставить на мені мітку, — Попереду велика битва. І ти це знаєш. А ти ховаєш її.   

Мамин погляд обпалює:

— Я не віддам її туди, звідки ти прийшла. 

Жінка ледь нахиляє голову. І я раптом відчуваю, що її погляд ковзає… не по мамі.

По будинку.

По коридору.

Наче вона точно знає, де я стою.

Наче від початку розмовляла не з мамою.

А зі мною.

— Ти не запитаєш мене, про що він думає, люба? — каже вона в повітря. М’яко. Майже ніжно. — Досить ховатися.

У мене всередині все падає.

Я відступаю на пів кроку. Випадково чіпляю рюкзаком стіну.

Тканина шурхотить.

Мама різко обертається.

— Лілі…

Я виходжу з-за холодильника повільно.

Наче виношу вирок сама собі.

Жінка дивиться на мене — і в її очах немає здивування.