Розділ - 5

Я прокидаюся від тиші.

Не від шуму.

Не від крику.

А від того, що будинок перестає дихати.

Наче хтось поклав долоню на рот дому — і він завмер.

Я лежу нерухомо.

Слухаю.

З кухні — світло.

Тьмяне.

Неправильне для цієї години.

Воно не тепле і не домашнє.

Воно ріже темряву, як лезо, і робить коридор довшим, ніж він є.

Голоси.

Мамин.

І ще один.                                         

Низький.

Спокійний.

Такий, який не питає дозволу бути почутим.

Наче звук йде не через повітря — через стіни.

Я повільно встаю.

Босі ноги торкаються холодної підлоги.

Дошки тихо скриплять, і я завмираю, бо боюся, що цей скрип видасть мене.

Серце б’ється аж у горлі.

Двері моєї кімнати прочинені.

Я виходжу в коридор, притискаючись до стіни, як тінь.

І тоді я відчуваю це по-справжньому.

Повітря важке.

Тепле.

Наче в кімнаті занадто близько стоїть вогонь.

Мені не жарко зовні — мені жарко всередині.

Ніби хтось торкнувся мого нутра і перевіряє: чи відгукнеться.

— Чому ти тут? Пройшло стільки років, — мама не кричить.

Але в її голосі напруга, якої я ніколи не чула.

Це не побутова тривога.

Не «де ти був».

Це голос людини, яка багато років будувала стіни — і раптом бачить, як у них з’явилась тріщина.

Я роблю крок ближче.

Повільно.

Беззвучно.

— Я відчуваю щось. Надто сильне. Це відчуваю не лише я, — відповідає чоловік. — Так скажи чому це йде від дівчинки що живе з тобою?

Він говорить спокійно, але в цій спокійності є щось хиже.

Як перед ударом.

Як перед вироком.

Я завмираю.

Я не бачу його.

Лише край маминого профілю, її руки на столі, білу чашку, яка тремтить так дрібно, що це видно навіть із коридору.

Вона щось стискає між пальцями — серветку чи край халата — і не помічає цього.

— Вона ще дитина, — каже мама. — Наша дитина, Каїн.

Світ на мить провалюється.

Наша дитина.

У сенсі — наша?

Мій тато помер.

Вона сама мені це казала.

Це було, як правило. Як факт. Як стіна, на яку я спиралась, щоб не ставити зайвих питань.

Мої пальці різко холонуть, а потім починають горіти.

Не шкіра — щось під нею.

Як жар, який шукає вихід.

Серце починає битися надто голосно.

Я боюся, що вони почують.

Руки тремтять.

Я притискаю долоню до рота, щоб не видати звук.

Вогонь всередині ворушиться.

Нервує разом зі мною.

Наче в мені живе щось, що не вміє мовчати, коли мені страшно.

Дихай, Лілі.

Просто дихай.

Повільно.

Як вчив Маршал.

Вдих.

Видих.

Не думай.

Але думка вже вгризається:

Каїн.

Це ім’я звучить знайомо, як легенда, яку ти колись чув випадково, але не запам’ятав.

І водночас — як щось неможливе в моїй кухні, біля маминої чашки.

Я стою і думаю якусь нісенітницю: у мене навіть піжама стара. Не так дізнаються, хто твій батько.

— Чорт. Лаура, що ти наробила? — незнайомець зірвався на крик. — Я зробив все, щоб…

Його крик не гучний.

Він низький.

Глухий.

Від нього тремтить повітря.

Я відчуваю, як щось у будинку відповідає йому —

лампа в коридорі на мить мерехтить,

а в грудях у мене прокочується хвиля тепла, наче хтось підкинув у піч дров.

Пауза.

Тиша між словами така гостра, що болить.

— Вона знає? — питає він уже тихіше.

І тут чути найстрашніше:

він не просто злий.

Він наляканий.

Але не як людина.

Як сила, яка не очікувала наслідків.

— Вона думає що я вдова… Ти загинув, — мама говорить пошепки.

Її голос ламається на «загинув».

Наче це слово вона промовляла всередині себе тисячі разів і щоразу воно різало їй язик.

— Вдова? — він повторює, ніби не вірить. — Ти сказала що ти вдова?

— Мені краще було сказати що ти покинув мене вагітною? — мама різко.

Вона нарешті піднімає тон.

Не кричить, але в голосі з’являється сталь.

Така, яку я бачу рідко — тільки коли вона захищає.

— Я не знав що ти вагітна! — він майже гарчить. — Дідько. Знав би змусив позбутися цієї вагітності.

Я різко вдихаю — занадто голосно.

Мені здається, що все, я видала себе.

Серце падає кудись вниз.

Позбутися.

Ці слова б’ють сильніше за будь-який вогонь.

Ось воно. Найшвидший спосіб зненавидіти людину, якої в тебе навіть не було.

Я відчуваю, як тепло всередині миттєво піднімається.

Не струна.

Не напруга.

Справжня хвиля.

Зі злістю.

З болем.

З образою, яка не має куди подітись.

Я стискаю кулак так сильно, що нігті впиваються в долоню.

Дихай.

— Не смій так казати, Каїне, — мама різко, майже шипить. — Ми кохали один одного. Наша дочка — дитя кохання.

В її голосі не ніжність.

В ньому — виклик.

Вона стоїть на своєму, навіть якщо перед нею — щось, що може зламати світ.

— Я кохав тебе понад усе, — каже він уже тихіше.

І від цього стає ще страшніше.

Бо в нього теж є правда.

— Я покинув тебе щоб ти мала сім'ю. Чоловіка. Дітей. А що зробила ти? Народила істоту з пекла?

Оце слово — істоту — ріже, як лезо.

Я відчуваю, як мене нудить.

Голова паморочиться.

Наче в мене забрали повітря.