Розділ - 4

Я дивлюся у вікно. Скло відбиває моє обличчя — бліде, зосереджене. Ніби я їду не кудись, а всередину себе.

Торкаюся пальцями скла. Холодне. Вологе. Лишається відпечаток пальця. 

Я не питаю куди ми їдемо.

Чомусь знаю — він все одно не відповість.

Не тому, що не хоче.

Ми обидва знаємо - відповідь зараз нічого не змінить.

У мене в голові десятки питань.

І жодної відповіді.

І це дратує найбільше. Не те, що я чогось не знаю. А те, що він, схоже, знає рівно стільки, скільки треба, щоб мовчати спокійно.

Місто залишається позаду. Повільно, ніби не хоче відпускати.

Сірі будинки тягнуться вздовж дороги. Вікна дивляться порожньо. Перехожі байдуже йдуть по своїх справах. 

Вітрини крамничок відбивало небо, що вже було у владі сутінок. 

Згодом краєвид міста поступово змінюється водою.

Річка. 

Темна.

Широка.

Вона тягнеться між берегами, як межа, яку не всі наважуються перейти.

— Ти довіряєш мені? — його слова лягли поверх тиші. 

Я переводжу погляд на нього. 

Руки впевнено тримають кермо. 

Плечі розслаблені.

— Я їду з тобою. Це і є відповідь.

Він киває.

Коротко. 

Наче байдуже. 

Наші очі зустрілися. 

І я раптом не пам’ятаю, що хотіла сказати.

Чорт.

Поруч із ним мій мозок іноді поводиться не як мозок, а як перегрітий тостер.

Міст починається непомітно — просто асфальт стає глухішим, звук шин змінюється. Металеві конструкції піднімаються з обох боків. Темні. Масивні. Річка під нами майже чорна. На поверхні — рвані відблиски неону і ліхтарів. Десь унизу проходить баржа. Повільно. Без поспіху. Її гудок глухо розходиться в повітрі.

Вітер на мосту сильніший. Машину ледь веде убік. Я відчуваю це тілом, хоча Маршал тримає кермо впевнено.

Ліворуч — силуети складів і кранів. Праворуч — далекі вогні Детройту. 

Ми їдемо прямо.

Ніби назад дороги немає.

За мостом асфальт стає вужчим. Ліхтарів менше. Повітря інше — прохолодніше, сиріше. Острів не виглядає частиною міста. Швидше паузою між ним і чимось більшим.

Машина зупиняється там, де асфальт закінчується різко, без попередження.

Далі — ґрунт.

Каміння під ногами.

Дерева ростуть близько одне до одного. Коріння випирає назовні, наче земля втомилась тримати все всередині.

Старі кущі, м’який мох. І тиша, яка не лякає,

а насторожує.

Немає людей.

Немає голосів.

Телефон ловить погано. Дві риски. Одна. Нуль.

Місто здається далеким.

Неважливим.

— Тут безпечно, — його голос звучить інакше.

Нижче.

Тихіше.

— Для кого? 

Він дивиться прямо. 

— Для тебе.

Але я впевнена, що він мав на увазі всіх крім мене. 

Він поводиться як людина, яка привозить сюди не гостей, а проблеми.

Ми звертаємо з доріжки. Ідемо туди, де світло ліхтарів уже не дістає.

Трава вища, холодна від вечірньої вологи. Десь позаду лишається його машина, віддалений гул міста. 

Тут інше повітря — густіше, сире, з запахом водоростей і старого каменю.

Біля води — уламки бетонних сходів поросли мохом.

Десь далі темніє силует старої споруди — низький павільйон із закритими вікнами. Скло відбиває світло ліхтаря. Але всередині — темрява. 

Маршал іде трохи попереду. Не обертається. Наче знає це місце. Наче воно його. 

Мені раптом спадає на думку, що він не показує дорогу. Він перевіряє, чи я йду слідом без гарантій. Дивний спосіб будувати довіру. Але, мабуть, чесний.

— Сідай, — каже він, показуючи рукою на плоский камінь.

Я слухняно сідаю.

Камінь холодний, навіть крізь одяг.

Цей холод заземлює.

Намагаюся виглядати спокійною. Але на холодному камені у такій напруженій атмосфері це значно важче, ніж уявляється в теорії.

— Що ти збираєшся робити? — мене накриває дивне відчуття, що саме тут. Саме зараз. Межа між нами стала тоншою.

— Я - нічого. Це ти будеш робити.

Він сідає навпроти.

Не впритул. А на такій, де я відчуваю його присутність,

але не тиск.

— Перше правило, — каже він повільно. Очей не відводить. Наче хоче впевнитися, що я розумію та запам'ятовую кожне його слово — Ти не борешся з цим.

Я нервово хмикнула. Моє роздратування та гіркий сарказм наповнили повітря навіть без слів.

Звісно. Легко сказати людині, яка не підпалює меблі на емоціях.

— Друге правило - Ти слухаєш. Уважно. Без заперечення. 

Пауза. Він зняв куртку. Поклав поруч на траву.  

— Що ти чуєш?

Я перевела погляд на воду. Вітер ніжно торкається її. Рухає, але без зусиль. 

— Я не чую нічого.

— Чуєш. Просто не знаєш, що саме треба слухати. 

Він не підвищує голос. Не наполягає. Просто дивиться так, ніби знає, що я зараз зроблю помилку — і дозволяє мені її зробити.

— Заплющ очі.

Я вагаюся. Секунду. Потім слухаюся.

Темрява під повіками густа, тепла. Світ зникає, лишається тільки відчуття тіла. Вітер і запах річки.

— Не думай про вогонь, — продовжує він. Його голос обволікає мене. Заспокоює — Не думай про страх. Знайди момент до.

— До чого?

— До спалаху.

Вітер проходить по острову довгою хвилею. Листя шелестить, вода змінює ритм. Десь далеко скрипить метал — міст дихає під машинами.