Розділ - 2

У їдальні завжди надто гучно.

Запахи змішуються.

Сміх відбивається від стін.

Металеві столи холодні навіть крізь одяг.

Я сиджу навпроти Хейлі й воджу виделкою круги по тарілці. 

Їжа остигла, але я все одно не голодна.

Ной нахиляється ближче. Щось говорить.

Про контрольну. Про дурницю. Усміхається.

Його плече торкається мого.

Нормально.

Звично.

Порожньо.

Він хороший. Справді.

Я киваю.

Слухаю.

Але думаю не про нього.

Я думала, що не хочу кохання.

Ніби це мій вибір.

Ніби я сильніша за це.

Брехня.

Я хочу.

Але не з Ноєм. 

Не тут.

І не так.

Я хочу того, кого бачу тільки уві сні.

Того, хто не питає, а знає.

Хто торкається — і світ збирається в точку.

Я не знаю його імені.

Я не знаю його обличчя.

Але моє тіло знає його краще за всіх.

І це лякає більше, ніж подобається.

— Ти знову нічого не їси, — голос Хейлі вириває мене із думок. 

— Я думаю, — я монотонно накручую пасту на виделку. 

— Це небезпечно, — вона скривила губи — Особливо перед контрольною.

Я майже усміхаюся. Майже кажу щось звичне у відповідь.

Щось нормальне.

Але всередині вже не зовсім нормально.

Хтось стає за моєю спиною.

Я відчуваю тепло.

Присутність.

Наче повітря змінюється.

Пальці торкаються пластика стільця.

Легко.

Невимушено.

І мене прошиває.

Я завмираю.

Навіть не дихаю.

Відчуття таке знайоме. До болю. Десь до кісток. 

Я різко обертаюся.

Він стоїть позаду.

Дивиться так, ніби знає мене давно.

Моє серце збивається з ритму.

— Можна?

Його голос — спокійний.

Занадто спокійний для мого відчуття в середині. 

Хейлі піднімає голову.

— Звісно, — її очі миттєво спалахують інтересом — Ти ж новенький, так?

Він усміхається.

Чемно.

Ввічливо.

— Маршал.

— Хейлі, — вона простягає руку. — А це Лілі та Ной. 

Він переводить погляд з Хейлі на мене.

Не здивовано.

Не оцінюючи.

Наче вже знає.

— Лілі, — повторює він наче розкладає моє ім'я на склади — Гарно.

Я киваю. Чесно кажучи відчуваю себе розгублено. 

Наші очі зустрілися. Його блакитні. Бездонні. Моя впевненість в них затонула. Круг для спасіння не пропонуйте. 

Ной мабуть у відповідь на моє заціпеніння роздратовано фиркнув: 

— Ти заблукав?

Це тобі не клуб "золотих карток", мажор. 

— Розслабся, — Маршал навіть не глянув на нього, —

Я не настільки багатий, щоб купувати твою думку.

Він різким рухом відвинув стілець. Сів упевнено. Спина рівна. Погляд чіпкий. Його руки опускаються до столу —

і зупиняються.

На частку секунди.

Погляд ковзає по металевій поверхні.

Блиск лампи. Холодний відблиск.

Його пальці майже торкаються сталі.

Майже.

М’яз на щелепі ледь смикається.

Руки різко змінюють напрям.

Лягають на коліна.

Наче нічого не сталося.

Я моргаю.

Серйозно? Мікробів боїться? 

Я хмикнула сама до себе. 

Так. Він справді до біса гарний. Очей не можливо відвести. Хейлі точно не може. А я ...

Я навіть думати про це собі не дозволяю. Чи дозволяю ?

— Ти звідки? — Хейлі усміхнулася трохи ширше, ніж потрібно. — Я раніше тебе тут не бачила.

Вона ніби між іншим, перекидає волосся на бік.

Довге, світле. Пшеничне — воно ловить світло з вікон і на мить стає теплішим за все навколо. Пасма лягають їй на плече, ковзають по ключиці.

Вона робить це не для нього.

Принаймні так виглядає.

Пальці на секунду затримуються біля шиї — там, де тонкий ланцюжок. Ледь торкаються шкіри.

— Я багато де бував, — він обперся на спинку стільця, ніби розмова його не напружувала. — Детройт просто… новий досвід.

— Серйозно? — вона нахиляється ближче. — Бо для нас це скоріше звичка, ніж досвід.

Він не відповідає одразу.

Кілька секунд дивиться на неї — рівно, без оцінки.

Потім його погляд зсувається.

Повільно.

По мені — від обличчя до ключиць, нижче, до рук, що стискають ремінець рюкзака.

Ні поспіху. Ні зухвальства.

Наче він просто звіряє щось із пам’яттю.

Коли він знову говорить, голос уже адресований не Хейлі.

— Звичка — це коли не помічаєш, що щось змінюється, — його погляд затримується на мені трохи довше, ніж дозволяє випадковість, — Деякі люди виглядають так, ніби їм тут тісно.

Тиша між нами стає іншою.

Хейлі моргає.

Посмішка ще тримається, але вже не так впевнено.

Її наміри відступають на півкроку — майже непомітно.

— Ти живеш тут усе життя? — додає він після короткої паузи.

У їдальні дзенькає піднос. Хтось сміється за спиною. Запах кави й гарячих булочок змішується з шумом.

— Так, — мої плечі напружились. 

— З ким?

Я ковзаю поглядом по столу. По руках Хейлі, що щось жестикулює Ною, ніби не слухає — але чує все.

— З мамою.

Він трохи нахиляє голову. Не ближче — уважніше.

— Тато?

Я дивлюся на нього довше, ніж потрібно.