Розділ - 1

 20 років тому....

Бар дихає ніччю.

Віскі. Дим. Солодкий запах пролитого алкоголю, старого дерева.

Жовте світло навмисно м’яке — таке, що приховує зморшки, гріхи й зайві питання.

Я працюю сьому годину.

Ноги гудуть.

Голова порожня.

Хороший стан — коли нічого не чекаєш.

Він сидить у самому кінці барної стійки.

Сам.

Склянка за склянкою.

Віскі темний, майже чорний. Як ніч за вікном.

Він п’яний.

Але не брудно.

Не жалюгідно.

Не так, як інші.

Постава ідеальна, навіть зараз. Широкі плечі. Чорна сорочка розстібнута на ґудзик більше, ніж потрібно — не випадково.

Руки красиві. Сильні. Спокійні.

Такі не просять. Такі беруть — і не пояснюють чому.

Обличчя занадто правильне для цього місця.

Наче він тут — або помилився дверима, або прийшов саме сюди — навмисно.

Очі важкі.

Так дивляться ті, хто бачив надто багато — і пережив усіх.

Я підходжу. Бо це моя робота. Бо склянка знову порожня. Бо ніч має правила.

— Вам досить, — мій голос м’який. Майже ввічливий.

Він повільно переводить на мене погляд.

Не розглядає — вимірює.

Не з ніг до голови — глибше.

— «Досить» — дуже відносне поняття, — кутик його губ ледь рухається — не усмішка. Її відбиток. — Для вас чи для мене?

Він нахиляє голову, ніби прислухається до власного тіла, і робить ковток. Повільний. Демонстративний.

Склянка повертається на те саме місце. Ідеально.

— Для вас, — я не відводжу погляду.

Він сидить так само рівно.

Навіть не похитнувся.

Його плечі злегка піднімаються — рух майже лінивий.

Самовпевненість без напруги. Така не доводить — вона існує.

Між нами зависає тиша.

Не ніякова.

Контрольована.

— Брехня, — його погляд зупиняється на моєму обличчі.

Затримується довше, ніж дозволяє ввічливість. — Ти плутаєш «досить» з «мені не подобається».

Я хмикаю:

— Ви завжди такий самовпевнений?

— Тільки коли маю рацію, - він зробив ще один ковток. 

Пауза.

Він дивиться на мене так, ніби я справді його цікавлю.

— Як тебе звати?

— Лаура.

— Лаура, — моє ім’я злітає з його губ легко, ніби він уже його знав. — Гарне ім'я. Тепле. Не підходить цьому місцю.

— А ваше ? — виходить рівно. Без кокетства. Без виклику.

І я навіть сама собі здивувалася чому хочу знати його ім'я. 

Кутик його губ ледь смикається.

Наче він стримує не сміх — а рішення.

— Каїн.

Я сміюся.

Мимоволі. Щоб зняти напругу.

— Серйозно? А Авель теж прийде? — мій жарт легкий. Майже звичний.. — Чи п’є в іншому барі?

Він дивиться на мене довше, ніж потрібно. Занадто спокійно.

І відповідає без театру. Без гумору:

— Ні. Він не п’є.

Це звучить так буденно, ніби мова йде про дрібну побутову деталь.

— Чому?

— Бо я його вбив. 

Холод проходить уздовж хребта.

Не різко. Повільно.

Навколо бар живе своїм життям. Хтось сміється. Дзвенить скло. Грає музика.

Але тут — ніби порожнеча.

Я чекаю, коли сміх прийде.

Він не приходить.

Його погляд не тисне.

Він просто є.

— Ви це говорите так, ніби розповідаєте прогноз погоди, - моє зауваження звучить уже не жартома.

— А як про таке говорять правильно? — він трохи схиляє голову. Цікавиться.

Щиро. Без захисту, — З істерикою? Зі сльозами?

— З каяттям.

— Каяття — для тих, хто сумнівається.

Він знову робить ковток.

Я стискаю губи.

Він правий.

І йому не потрібно це доводити.

— Ти добра, Лауро, — додає раптом. — Це видно одразу.

— Ви не можете цього знати — я пустила мимовільний смішок. Їдко. Дуже в моєму дусі. 

— Можу, — він повільно відкинувся на спинку стільця. — Ти вже десять хвилин як не викликала охорону.

Я дивлюся на нього довше, ніж варто. 

Він до дідька привабливий. Занадто. С такими чоловіками небезпечно лишатися віч на віч. Їм важко відмовити. 

— Я просто роблю свою роботу.

— Брехня, — майже лагідно. Очей не відводить — Ти вирішуєш.

Між нами щось змінюється.

Повітря. Тиша. Правила.

— Ходімо, — рішення приходить раніше за логіку. — Я проведу вас додому.

Він справді дивується.

Ніби давно ніхто не пропонував йому нічого простого.

— Ти не зобов’язана.

— Я знаю.

Він підводиться надто легко.

Алкоголь раптом перестає існувати.

Я підставляю плече.

Він важчий, ніж здається.

Теплий. Живий.

— Ти не боїшся? — його голос ковзає по мені. Без тиску. Але я все одно відчуваю вагу.

Я не відводжу погляду.

— Повинна?

Він нахиляється трохи ближче.

Запах диму й віскі змішується з чимось іншим. Старшим. Темнішим.

— Мабуть, — каже тихо. — Але ти не з тих, хто слухає попередження.

— А ви не з тих, хто їх дає?

Його усмішка тепер справжня.

Небезпечна.

— Я з тих, після кого вони з’являються.

Ми виходимо в ніч.

Двері бару зачиняються за нашими спинами.

І я ще не знаю,