Пролог

Ніч. Темрява. Тиша.

Занадто тихо. 

Я розплющую очі — і відразу розумію: я не у своєму ліжку.

Я десь…

Де я?

Навколо — велетенські дерева. Вони тягнуться до неба. 

Сосни. 

Пахне хвоєю. 

Земля під долонями волога. Холодна.

Брителя сорочки спущена з плеча. Біла. Довга. Атласна. 

Спина оголена. Холод проникає під шкіру, наче торкається зсередини.

Я підводжуся із сирої землі. Листя заплуталося у волоссі. Пальці тремтять.

Попереду — лише одна стежка. Протоптана. Вузька. 

Ліс темний. Він не просто оточує — він ковтає мене.

Я йду.

Надто тихо.

Це ж ліс. Де звуки? Птахи? Звірі?

Кого я хочу почути — вовків?

Ні. Хай буде тиша. Краще так.

Йду прямо. Чи дійду я кудись узагалі?

Старі гілки чіпляються за мене, мов кігті диких тварин. Рвуть тканину сорочки. Дряпають шкіру. До крові. Одна — по щиколотці. Друга — по плечу. Я стискаю зуби, але не зупиняюся.

Бо знаю: зупинюся — щось наздожене.

Повний місяць завис між гілками. Мов мертве око. Стежить за мною.

Він не світив — він дивився. В саму душу. 

Хворобливо яскравий. Білий. Безжальний. Його світло не зігрівало — воно викривляло.

Кожен силует витягувався. Ставав довшим. Тоншим. Ніби все навколо тягнулося…

до неба.

…чи до пекла.

Гілки на його тлі — мов чорні пальці. Криві. Покручені. Загрозливі.

Деякі наче ворушилися.

Звісно, це вітер.

Чи ні?

Мені страшно так, що хочеться роздерти шкіру — витягти цей жах назовні.

Тіло покривається мурахами. Холод ні до чого. 

Це інше.

Це відчуття... хтось знає: я тут. Я бачу. 

Боюся...

У роті металевий присмак. Як перед грозою. У моєму випадку — як перед криком.

Але я не кричу. Бо в лісі крик — це запрошення.

Я просто йду.

Один крок. Другий.

Тиша здається гучнішою за будь-який звук.

Світло місяця — рентген.

Воно бачить мене зсередини.

Так, як ніхто не має права дивитися.

Я знаю:

повернутися назад — неможливо.

Залишитися — небезпечно.

Зупинитися — смертельно.

І я йду.

Серце б’ється дико. Віддає у скронях.

Ноги самі несуть мене далі.

Бо щось чекає.

І вже не має значення — хто кого знайде першим.

Попереду — галявина. Освітлена місяцем.

Але це не світло благодаті.

Це світло мороку. 

Таке холодне, що здається — ним світяться очі тіней.

У центрі — хатина.

Стара. Похилена. Дерев’яна. Майже мертва.

 Не дім. Його привид. 

Дах тримається дивом. Ніби ще один подих вітру — і він складе свої кістки на того, хто наважиться зайти.

Геніальна ідея, правда?

Божевільна — але я точно знаю: мені туди.

Груди стискає тривога.

Та я йду. Повільно. Майже слухаю, як трава під ногами шепоче: не треба.

Сподіваюся, дах не звалиться.

Хоча… навіть це лякає мене менше, ніж те, що я побачу всередині.

Я підходжу ближче.

Двері розхитані. Ледве тримаються. Одна половина відчинена.

Місячне світло ковзає всередину — і раптом щось відбиває його назад.

Я завмираю.

У хаті…

дзеркало.

Воно висить криво. Тріщина тягнеться навскіс — ніби скло не витримало чийогось погляду.

Я відчуваю: далі буде інакше.

Я зайду — і вже не вийду такою, як була.

І все одно ступаю через поріг.

Підходжу до дзеркала.

Зупиняюся.

Дивлюся.

І бачу…себе.

Себе. Але я у вогні.

Полум’я огортає моє тіло. Повільно. Уважно — ніби впізнає.

 Дивно…

Мені не боляче.

Навпаки — здається, що без нього я була неповною. Наче вогонь не палить мене, а доповнює.

Як частина тіла.

Як рука.

Як щось, що завжди було моїм — просто я про це не знала.

Я не відводжу погляду.

І раптом — дотик.

Рука. Гаряча. Сильна. Вона лягає на моє плече, і я відчуваю це навіть крізь відображення.

У дзеркалі з’являється ще один силует, але я не можу сфокусуватися. Він ніби рухається разом із полум’ям — розпливається, пливе, змінюється.

Я чітко бачу лише очі.

Блакитні.

Холодні за кольором — і неможливо гарячі за відчуттям.

Це хлопець. Я знаю це без жодних сумнівів.

Його дихання торкається моєї шиї. Повільне. Контрольоване.

Я не рухаюся.

Я тремчу.

Не від страху.

Від усвідомлення.

Його голос нижчий за шепіт — такий, який не чують вуха, але пам’ятає тіло.

— Я не дозволю, щоб тобі нашкодили.

Це не обіцянка.

Це факт.

Я починаю повертатися, хочу побачити його обличчя. Хочу зрозуміти, хто він.

Полум’я на мить спалахує яскравіше —

і…

я прокидаюся.

Різко.

Задихано.

Як завжди.

Щоразу прокидаюся саме тут....