Перша тріщина

Над Літарією розгорілася буря.

Вітер бив у вікна гуртожитку, гілки дерев стукотіли в кам'яні стіни, а небо розривали блискавки - такі яскраві, що кімната Амелії та Майкла кожні кілька хвилин заливалась білим світлом. Усередині ж - тиша. Напружена, густа, майже матеріальна.

Вони сиділи по різні боки кімнати. Майкл читав щось, напівлежачи на ліжку, а Амелія дивилась у вікно, обійнявши коліна.

- Ненавиджу грози, - прошепотіла вона, навіть не чекаючи на відповідь.

Майкл не зрушився, але озвався:

- Чому?

- Незнаю. Можливо. тому що вони неконтрольовані. Без правил. Просто вибух і хаос.

- Звучить як свобода, - відповів він.

Амелія перевела погляд на нього.

- Тобі подобається, коли все навколо горить?

- Мені подобається, коли світ не прикидається. Коли речі такі, як є. Гроза - честна.

Вона усміхнулась - ледь помітно. І щось у його очах змінолось, коли він побачив цю посмішку. Вперше вона була не холодною, не знущальною. А м'якою, справжньою.

- А ти...завжди такий закритий? - спитала вона тихо.

- А ти завжди така добра?

- Це погано?

- Це підозріло.

Їх погляди знову зустрілися. Зовсім не як раніше. І в цю мить вдарив черговий грім - найблищий, найгучніший. Амелія здригнулась і мимоволі скрикнула, знову стиснувши руки на колінах.

Майкл підвівся. Повільно. Він підійшов до неї та став навпроти.

- Ти боїшся грози...але не боїшся мене?

- Можливо, ти менш небезпечний, ніж здаєшся.

- Не будь така впевнена.

Вона підвела голову - і застигла. Відстань між ними - майже нуль. Вона відчула його тепло, його запах - дим, спека, щось дике. Її вода билась всередині, як ріка, що от-от прорве дамбу.

- Майкл, - прошепотіла вона.

- Можешь вдарити мене водою, якщо що, - буркнув він.

- А ти мене вогнем?

- Я краще...

Він не договорив. Просто нахилився. Так повільно, ніби в нього ще був шанс зупинитися. Але ні. Його губи торкнулися її лоба. М'яко, обережно, майже несміливо. І від цього вона здригулась ще сильніше, ніж від грому.

- Я не знаю, що між нами, - сказав він тихо. - Але що б це не було... воно небезпечне.

- Як гроза?

- Як гроза.

І вони обоє стояли - так близько, що могли чути, як б'ються серця одне одного. А коли за вікном знову блиснуло - Амелія раптом притислась до нього. Не як до ворога. Не як до союзника.

А як до того... кого боялася втратити, ще не маючи.