Прибуття до академії

Вітер у Літарії пахнув вільністю та таємницями. Осіннє сонце ледь торкалося покрівель веж,а повітря було насичене шепотом магіїї, яку тут відчував навіть звичайний перехожий. Але Амелія не була звичайною. Вона знала: тут у цьому новому світі, розпочнеться її справжнє життя.

Вона стояла перед брамою Академії стихій, затискаючи в долоні край м'якої тканинної сумки. Її пальці нервово гралися з застібкою, сердца билося десь у горлі. Кам'яна брама височіла над нею з майже урочистим спокоєм, обрамленна різьблення із символом чотирьох стихій. По обидва боки стояли вартові - мовчазні й невидимі, але вона відчувала їхню присутність.

"Це мій шанс. Це мій початок", - подумала Амелія, вдихаючи на повні груди. Вона намагалася не боятись. Не виглядати переляканою. Але всередині неї вирувала буря. Вона знала, що не із найсильніших, не з найвідоміших родин. Просто дівчина з даром води. Добра, чуйна і тиха. І саме тому - часто невидима.

- Зійди з дороги - пролунало за спиною як грім серед ясного неба.

Амелія здригнулася. Її плечі напружилися,коли вона озирнулася. Позаду стояв юнак приблизно її ровесник, але з виглядом людини, яка звикла командувати. Його темне волосся було трохи скуйовджене, ніби він щойно вийшов із вогняної бурі. Чорна форма щільно облягала його тіло, а на грудях поблискував рубіновий амулет- знак володаяря стихії вогню.

- Я...стою осторонь,- відповіла вона,намагаючись зберігати спокій.

- Для тебе, можливо. Але мені ти заважаєш,- сказав він, не зрушивши з місця.

Його голос був рівний, але в ньому звучала явна зверхність. Амелія зробила крок вбік, ковтаючи хвилю роздратування. Вона вже давно навчилася не відповідати на грубість грубістю - це було її принципом. Але він...він зумів викликати в ній бажання його порушити.

- Можешь проходити, промовила вона, але без усмішки.Просто рівно.

Хлопець пройшов повз, навіть не кивнувши у відповідь. Проте за мить зупинився й озирнувся, його очі зустрілися з її - такі глибокі, темні, з легким полум'ям усередині.

- Дивно. Я думав, у цю Академію беруть лише сильних.

В її сердці щось обірвалося. Замість болю - злість. Вона не була слабка. Її вода могла зруйнувати скелю, якщо на те була потреба. Але йому це було не важливо. Він просто бачив у ній новеньку. Мяку та легку мішень.

- А я думала, що ти - розумніший, - холодно відказала вона.

Їхні погляди знову зустрілися - іскра вогню проти спокою води. На мить навіть повітря між ними ніби загусло, й вона майже відчула жар його палких емоцій.

- Подивимось на скільки тебе вистачить крихітко,- кинув він і зник за брамою.

Амелія залишилася стояти. Образа, сором і гнів зібралис всередині. Але десь глибоко - в грудях, на самому дні - вона відчувала щось ще. Щось досить дивне. небезпечне і незнайоме для неї. 

- От тільки не це, - прошепотіла вона. - Хай би ми тільки більше не зустрілися з ним...

Вона ще не знала, що цей хлопець - Майкл - стане частиною кожного її наступного дня. Її злості, болю, бажань. І можливо, її любові.