8. Світло нового дня.

Лісовий Оазис розквітав під теплим сонцем, його галявини світилися смарагдовою зеленню. Старовинні дерева простягали гілки до неба, їхнє коріння пульсувало магією, що текла з джерела в центрі лісу. Вода сяяла, відбиваючи зірки навіть удень, і її аромат наповнював повітря солодкістю. Пальміра сиділа на моховитому камені біля джерела, її сукня з моху й пелюсток струмувалася по землі. Її зелена шкіра виблискувала, руки ніжно лежали на животі, де зростало нове життя. Її іскра душі, що відчувала серця, спалахнула, вловлюючи радість, що текла теплом, і легку тривогу, що тремтіла, наче листя. Вона всміхнулася, її очі горіли вогнем, коли побачила Таріна, що йшов через галявину.

Тарін ступав упевнено, його плащ із ниток світла розвивася, відбиваючи сонячне сяйво. Меч на поясі виблискував, а його обличчя було м’яким, очі світилися щастям. За ним ішли молоді воїни — дріади й ельфи-біженці, що знайшли притулок в Оазисі. Він тренував їх, його магія світла спалахувала, створюючи щити й клинки для вправ. Два роки минуло з їхнього відходу із Зоряного Двору, і Лісовий Оазис став їхнім домом, їхньою фортецею. Пальміра відчула, як її серце стискається від радості, коли Тарін зупинився, його голос звучав, наче дзвін, інструктуючи воїнів.

— Пальміро, — покликав він, його усмішка розтопила її тривогу. Він підійшов, його рука торкнулася її плеча, тепла й міцна. — Ти знову біля джерела. Воно заспокоює тебе?

Вона кивнула, її пелюстки закружляли, реагуючи на його дотик.

— Воно співає, — сказала вона, її голос був м’яким, наче вітер. — І наше дитя слухає. Я відчуваю його радість.

Тарін присів поруч, його очі блищали любов’ю. Він поклав руку на її живіт, його магія світла засяяла, створюючи золоте сяйво.

— Наше дитя буде сильним, — сказав він, його голос тремтів від ніжності. — Як ти.

Пальміра всміхнулася, але її іскра душі спалахнула, вловлюючи крижаний відгомін на кордонах Оазису. Вона стиснула його руку, її подих став уривчастим.

— Таріне, — прошепотіла вона. — Я відчуваю його. Віран. Його тіні наближаються.

Тарін напружився, його обличчя стало суворим.

— Він не наважиться атакувати, — сказав він, його голос різав, наче меч. — Ми зміцнили Оазис. Але я перевірю кордони.

Він підвівся, але Пальміра схопила його руку, її очі горіли.

— Не йди сам, — сказала вона. — Ми разом сильніші.

Він кивнув, його магія світла пульсувала. Вони пішли до краю галявини, де Сільва, мати Пальміри, плела захисні чари. Її шати з кори й листя струмували, очі світилися мудрістю. Вона всміхнулася, побачивши їх, але її голос тремтів тривогою.

— Пальміро, — сказала Сільва, її магія пелюсток закружляла. — Джерело шепоче про тіні. Ти відчуваєш їх?

Пальміра кивнула, її іскра душі спалахнула, вловлюючи страх Сільви.

— Віран, — сказала вона. — Його тіні чатують, але він ще не тут. Ми мусимо бути готові.

Сільва торкнулася її чола, її магія теплим потоком огорнула Пальміру.

— Ти виросла, моя доню, — сказала вона, її голос звучав, ніжно й турботливо. — Твоя сила — у твоїй любові. Дитя, що ти носиш, — надія Оазису.

Пальміра хвилювання. Вона обняла Сільву, її пелюстки закружляли, змішуючись із магією матері. Тарін стояв поруч.

— Ми захистимо Оазис, — сказав він, його голос був твердим, наче скеля. — І нашу дитину.

Вони повернулися до джерела, де дріади й ельфи будували нові хатини. Діти бігали по галявинах, їхній сміх дзвенів, наче дзвіночки. Пальміра відчула тепло в грудях, але тривога не відступала. Вона сіла біля джерела, її руки тремтіли, коли вона торкнулася води. Її іскра душі спалахнула, показуючи тіні, що згущувалися на кордонах Сільвервейлу. Віран не нападав, але його присутність напрудувала. Вона знала: він шукає інші Забуті Зірки, щоб знищити магію.

Тарін повернувся із патруля, його обличчя було суворим, а очі горіли рішучістю.

— Тіні відступили, — сказав він, його голос пульсував силою. — Але вони повернуться. Я посилив захист.

Пальміра підвелася, її шати шелестіли. Вона торкнулася його грудей, її іскра душі вловила його страх, що тремтів, наче листя, і любов, що горіла, наче вогонь.

— Ми не самі, — сказала вона, її голос був м’яким, але твердим. — Оазис із нами. І наша дитина в безпеці.

Він усміхнувся, його магія світла спалахнула, освітлюючи галявину.

— Ти права, — сказав він, турботливо. — Ми побудували дім. І ми захистимо його.

Вони пішли до тренувального майданчика, де молоді воїни вправлялися. Кейл Зеленолист, альв, що приєднався до них, махав списом, його магія пелюсток створювала щит. Він уклонився Пальмірі, його очі блищали повагою.

— Ми готові, — сказав він, його голос дзвенів. — Якщо Віран прийде, ми дамо відсіч.

Пальміра кивнула, її магія пелюсток закружляла, змішуючись із магією Кейла. Вона відчула силу Оазису, що текла, наче кров. Але ввечері, коли зорі запалали над лісом, тривога повернулася. Вона стояла біля джерела, її іскра душі спалахнула, вловлюючи крижаний відгомін. Тіні Вірана були ближче, їхній шепіт пробирав наче мороз. Вона стиснула кулаки, її пелюстки в’янули, реагуючи на страх.

Тарін підійшов, його магія світла огорнула її, наче ковдра.

— Ти відчуваєш його, — запитав він?

Вона повернулася до нього, та кивнула.

— Наше дитя народиться в мирі, — сказала вона. — Віран не відбере цього.

Він стиснув її руки, його магія світла спалахнула, змішуючись із її пелюстками.

— Ми будемо боротися, — сказав він, його голос звучав, наче гімн. — За Оазис. За нашу дитину. За нас.

Їхні магії злилися, зелений вихор пелюсток сплівся з золотим світлом, створюючи сяйво, що освітлювало галявину. Дріади й воїни зібралися, їхні очі блищали надією. Сільва ступила вперед, її магія струмувала, наче ріка.

— Ви — серце Оазису, — сказала вона, її голос дзвенів. — Ваше дитя — світло нового дня.

Пальміра відчула, як її серце забилося частіше, але вона всміхнулася, її іскра душі горіла. Вона поклала руку на живіт, відчуваючи рух дитини. Тарін обійняв її, його тепло розтопило тривогу. Вони стояли під зорями, їхні магії пульсували, наче кров. Тіні Вірана чатували, їхній шепіт звучав на кордонах, але Пальміра знала: вони готові. Їхня любов, їхня дитина, їхній Оазис — це була їхня сила. Нехай Віран приходить. Вони чекатимуть.