4. Відлуння перемоги.

Лісовий Оазис пульсував радістю. Вітер співав у кронах ясенів, його мелодія лилася крізь гілки, ніби подих древніх легенд. Дуби шепотіли в корінні, їхні голоси струменіли під землею, сплітаючи гімн відродження. Місячне світло розливалося над галявиною, розсипаючи сріблясті відблиски на траві, де фейрі тріпотіли крилами, виблискуючи барвами веселки. Альви ткали з коріння арки, прикрашені квітами, що розкривали пелюстки під дотиком їхньої магії, а дріади вплітали в повітря заклинання, від яких дерева спалахували м’яким смарагдовим сяйвом. Священне джерело, серце лісу, виблискувало, мов рідкий кришталь, його води тремтіли силою, що повернулася після довгої боротьби.
Пальміра розташувалася біля священного джерела, її зелена шкіра віддзеркалювала місячне світло, а волосся кольору моху колихалося на вітрі, прикрашене пелюстками, що тремтіли від її магії. Сукня, сплетена з павутиння й листя, дзвеніла, реагуючи на ритм лісу, її краї пестили траву. Вона була дріадою, дочкою цього лісу, і сьогодні він звучав для неї. Перемога над тінню, що виснажувала джерело, оживила Лісовий Оазис, і клан святкував, наповнений захватом і надією.
Тарін із Зоряного Двору стояв неподалік, його високий силует вирізнявся серед м’яких обрисів лісу. Плащ, витканий із ниток світла, пульсував магією, створюючи ореол золотих іскор, що танули в темряві. Темне волосся спадало на плечі, обрамляючи обличчя з різкими вилицями й очима, глибокими, ніби бездонні озера, сповнені зірок. Його рука лежала на руків’ї меча, викутого з кришталю й срібла, що виблискував у місячному світлі. Магія світла, його спадщина, струменіла навколо, гаряча й невблаганна, мов полум’я, що пробивається крізь морок. Пальміра відчувала його присутність, навіть не звертаючись до шепоту душ.
Вона глянула на нього, їхні погляди зустрілися, і простір між ними затремтів, ніби струни, що зазвучали від легкого дотику. Їхні магії — зелений вихор листя й золоте сяйво світла — переплелися, створюючи ілюзію пелюсток, що розкривалися в повітрі й розсипалися, падаючи на траву. Це був їхній танець, безмовний і потужний, символ єдності, народженої в битві проти тіні. Пальміра всміхнулася, її щоки злегка порожевіли, і вона відвела очі, відчуваючи, як серце прискорює ритм. Тарін наблизився, його пальці ледь торкнулися її руки, і тепло його дотику розлилося по її шкірі, ніби промінь, що зігріває землю після ночі.
— Ти задумлива, дріадо, — промовив він, його голос був низьким, із відтінком гумору, що змусив її всміхнутися ширше. — Ліс святкує, а ти мовчиш. Що тривожить?
Пальміра зітхнула, її пальці стиснули пелюстки сукні. Вона хотіла запевнити, що все гаразд, що перемога над тінню зцілила її душу, ніби дощ, що напоїв спраглу землю. Проте її іскра душі, дика й некерована, ворухнулася, приносячи тривожний відгомін, що пронизував радість. Вона торкнулася землі, і шепіт душ накрив її, показуючи образи: тіні, що пливли між деревами, очі, що виблискували в темряві, і голос, гострий, мов крижаний вітер, що кликав її ім’я. Це був Віран Тіньовий, сид, чиї ілюзії ледь не знищили її клан. Він зник після поразки, проте шепіт душ попереджав: він живий, і його тіні не покинули Лісовий Оазис.
Вона глянула на Таріна, його очі стежили за нею з теплом і занепокоєнням. Вона не хотіла затьмарювати свято, не хотіла, щоб привид Вірана зруйнував їхню перемогу.
— Просто слухаю ліс, — відповіла вона, її голос був м’яким, ніби подих весняного листя. — Він живий, Таріне. Сильний. Я не вірила, що ми його врятуємо.
Він кивнув, його рука стиснула її пальці міцніше.
— Ми досягли цього разом, Пальміро. Твоя магія, моя сила, наш клан… ми довели, що нас не зламати.
Вона всміхнулася, відчуваючи правду в його словах. Проте тривога шепоту душ не зникала, і вона знала: Віран повернеться. Його остання погроза — «Це лише початок» — звучала в її пам’яті, ніби відлуння далекого грому. Вона відвела погляд до джерела, де вода виблискувала, відбиваючи зоряне небо, і змусила себе зосередитися на святі.
Галявина оживала рухом. Фейрі злетіли в небо, їхні крила дзвеніли, створюючи вихори райдужних іскор. Ліра, гойдалася над джерелом, її блакитні очі сяяли, а крила, тонкі, ніби павутиння, тріпотіли в ритмі музики альвійських барабанів. Поруч був Кейл Зеленолист, альв із теплою аурою й усмішкою, що розтоплювала найтвердіші серця. Його магія землі впліталася в повітря Ліри, створюючи квіти, що розкривалися в польоті й розсипалися, падаючи в джерело. Їхнє кохання, що витримало розлуку й упередження, світилося, ніби маяк для клану, і Пальміра відчувала тепло, дивлячись на них.
Селеста, молодша сестра, ганялася за ілюзіями метеликів, створених її власною магією. Її вогненно-руде волосся виблискувало під місячним світлом, а крила тремтіли, ніби рій світлячків. Після втечі з Віраном вона змінилася: її зухвалість залишилася, проте вона вчилася контролювати ілюзії й прислухалася до старших. Вона підлетіла до Пальміри, її очі іскрилися пустощами.
— Пальміро, ти бачила танець Ліри й Кейла? — вигукнула вона, її голос дзвенів, ніби струмок, що б’ється об камінь. — Вони такі… наче зірки, що впали з неба! А ти чому стоїш із ельфом? Танцюй!
Пальміра всміхнулася, її щоки злегка почервоніли.
— Танці не для мене, Селесто. І Тарін не з тих, хто ганяється за метеликами.
Тарін підняв брову, його усмішка була ледь помітною, проте теплою.
— Я можу здивувати, дріадо. Якщо ти ризикнеш.
Селеста розсміялася, її крила затріпотіли швидше, і вона відлетіла до інших фейрі, залишивши за собою шлейф іскор. Пальміра глянула на Таріна, її серце стиснулося від його погляду. Він змінився після битви: його гордість, що колись різала, мов лезо, поступилася теплу, яке він дарував лише їй. Проте вона знала, що Зоряний Двір не пробачив його вибору. Леді Серін, очільниця ельфів, погрожувала вигнанням, і ця тінь нависла над ними, ніби хмара, що ховає сонце.
Раптом музика стихла, і галявина завмерла. Сільва, мати Пальміри, ступила до центру, її крила тріпотіли, а сукня з пелюсток і кришталю виблискувала, відбиваючі світло джерела. Її обличчя, суворе й величне, сяяло гордістю, а голос звучав, ніби дзвони в храмі.
— Діти Лісового Оазису! — проголосила вона, піднімаючи руки. — Сьогодні ми славимо перемогу! Наш ліс дихає, наше джерело сяє, і наша магія могутніша, ніж будь-коли! Завдяки Пальмірі, Таріну й усьому клану ми здолали тінь!
Фейрі загуділи, альви затупотіли, а дріади заспівали, їхні голоси сплелися з вітром. Пальміра відчула тепло в грудях, проте її іскра душі ворухнулася, вловлюючі дисонанс у словах матері. Вона торкнулася землі, і шепіт душ приніс емоції Сільви: радість, гордість, проте також жадібність, що ховалася за її усмішкою. Пальміра насупила брови. Мати щось задумала, і це не було лише святом.
Сільва повернулася до Пальміри й Таріна, її погляд ковзнув по них, ніби оцінюючи рідкісний скарб.
— Наш клан довів свою міць, — продовжила вона. — І тепер ми готові до союзу із Зоряним Двором. Пальміро, ти станеш мостом між нашими світами. Проте ти мусиш заслужити місце серед ельфів. Їхні закони… суворі.
Пальміра стиснула губи, її магія спалахнула, і листя на сукні затремтіло. Слова матері кололи, ніби шипи, що вп’ялися в шкіру. Вона не була інструментом для амбіцій Сільви, не була пішаком у грі за владу. Тарін ступив вперед, його магія світла розлилася, створюючи сяйво, що змусило фейрі відступити.
— Пальміра не мусить нічого доводити, — сказав він, його голос був гострим, наче клинок. — Вона врятувала цей ліс, коли Зоряний Двір лише спостерігав. Якщо ваш союз залежить від її «заслуг», можливо, це ми повинні переглянути угоду.
Натовп ахнув, а Сільва звузила очі, її крила затріпотіли швидше. Пальміра відчула, як її серце стиснулося. Тарін захищав її, ризикуючи роздратувати клан, і це змусило її іскру душі спалахнути, вловлюючи його емоції: гнів, відданість і любов, що палала, ніби вогонь у серці. Вона торкнулася його руки, її пальці ледь стиснули його зап’ястя, і він глянув на неї, його очі пом’якшали.
— Досить, — сказала вона тихо, її голос був твердим, ніби корінь дуба. — Мати, я не товар. Якщо Зоряний Двір хоче союзу, він прийме нас такими, які ми є.
Сільва відкрила рот, щоб заперечити, проте барабани заграли знову, і фейрі закружляли, розриваючи напругу. Пальміра відвела Таріна до тіні старого ясена, чиї гілки звучали магією. Вона повернулася до нього, її очі горіли.
— Ти не мусив цього робити, — сказала вона, її голос тремтів від вдячності й тривоги. — Сільва не пробачить такого виклику. І Зоряний Двір…
— Нехай Зоряний Двір палає, — відрізав Тарін, його очі спалахнули. — Я вибрав тебе, Пальміро. Не титули, не традиції. Тебе.
Вона застигла, її іскра душі спалахнула, вловлюючи його щирість. Вона хотіла відповісти, хотіла сказати, що його слова зігріли її, ніби сонце після довгої зими, проте тривога шепоту душ повернулася, сильніша, ніж раніше. Вона торкнулася кори ясена, і образи накотилися, ніби хвиля: тіні, що пливли між деревами, Віран, чиї очі виблискували, ніби зірки в безмісячну ніч, і артефакт, що пульсував темною магією. Вона відсмикнула руку, її серце калатало.
— Пальміро, — покликав Тарін, його голос був напруженим. — Що ти бачиш?
Вона заплющила очі, змушуючи себе дихати. Вона не могла розповісти йому, не тепер, коли свято вирувало навколо, а клан покладався на їхню перемогу.
— Просто… відгомін, — збрехала вона, її голос був слабким. — Ліс ще пам’ятає тінь.
Він глянув на неї, і нахмурився, і вона знала, що він не повірив. Проте він не наполягав, лише стиснув її руку, його магія світла огорнула її, ніби обіцянка захисту. Вони повернулися до галявини, де Ліра й Кейл танцювали, їхні магії спліталися, створюючи ілюзії зірок, що гасли над джерелом. Пальміра змусила себе всміхнутися, проте її іскра душі кричала, попереджаючи про небезпеку.
Тієї ночі, коли свято досягло апогею, Селеста підлетіла до Пальміри, її крила дзвеніли, а очі сяяли тривогою. Вона тягнула сестру до старого дуба, подалі від натовпу, її голос тремтів.
— Пальміро, я чула старших дріад, — прошепотіла вона, її пальці нервово перебирали пелюстки сукні. — Вони говорили про Забуті Зірки. Це артефакти, заховані в Сільвервейлі. Кажуть, вони можуть знищити всю магію — і ліс, і Зоряний Двір!
Пальміра застигла, її іскра душі загуділа, вловлюючи правду в словах сестри. Образи з шепоту душ повернулися: артефакт, що пульсував темною магією, і Віран, чиї тіні обвивали його. Вона стиснула кулаки, її магія спалахнула, і листя навколо затремтіло.
— Чому вони говорили про це? — запитала вона, її голос був гострим, ніби терен.
Селеста похитала головою, її крила гасли.
— Не знаю. Вони замовкли, коли побачили мене. Проте я чула ім’я… Віран. Вони думають, він шукає ці зірки.
Пальміра відчула, як її серце стиснулося. Віран. Його тінь не просто жила в її шепоті душ — він діяв, плетучи нову змову. Вона хотіла розповісти Таріну, хотіла попередити клан, проте її перервав звук рогу, що пролунав із краю галявини. Фейрі завмерли, альви підняли руки, а дріади заспівали заклинання захисту. Пальміра повернулася, її іскра душі спалахнула, вловлюючи крижану ауру.
На галявину ступив ельф зі свити Зоряного Двору, його обладунки виблискували, ніби відполіроване срібло. Він тримав сувій, запечатаний кришталевою печаткою, і його очі, холодні, ніби зимовий лід, зупинилися на Тарінові.
— Тарін із Зоряного Двору, — проголосив він, його голос різав тишу. — Леді Серін викликає тебе на суд честі. Твій зв’язок з дріадою Пальмірою порушує традиції ельфів. Ти мусиш з’явитися негайно… або будеш оголошений зрадником.
Натовп ахнув, а Пальміра відчула, як її магія спалахнула, створюючи вихор листя, що закружляв навколо неї. Тарін ступив вперед, його магія світла розлилася, освітлюючи галявину, і його очі горіли гнівом.
— Передай леді Серін, що я прийду, — сказав він, його голос був громом, що котився над горами. — Проте я не сам. Пальміра йде зі мною.
Ельф звузив очі, його рука лягла на руків’я меча, проте він кивнув і зник у тінях, залишивши за собою тишу, що пульсувала напругою. Пальміра глянула на Таріна, її серце калатало. Вона знала, що Зоряний Двір не пробачить їхнього кохання, знала, що леді Серін плете павутину інтриг. Проте вона також знала, що не залишить Таріна самого.
— Ти впевнений? — прошепотіла вона, її голос був м’яким, ніби подих вітру. — Це може бути пастка.
Він повернувся до неї, його очі спалахнули, і він узяв її руки, його магія огорнула її, ніби теплий плащ.
— Я впевнений у тобі, Пальміро. Ми пройшли тіні разом. Пройдемо й це.
Вона кивнула, її іскра душі спалахнула, вловлюючи його любов і рішучість. Ліс зашепотів, його голоси сплелися з її магією, обіцяючи підтримку. Проте глибоко в корінні вона чула інший шепіт — крижаний, гострий, що належав Вірану. Він повертався, і Забуті Зірки були його метою. Пальміра стиснула руку Таріна, її очі горіли. Нехай Зоряний Двір судить, нехай Віран плете свої тіні. Вона була дріадою Лісового Оазису, і її іскра душі була готова до бою.