3. Тіні Зоряного Двору.

Лісовий Оазис тремтів від гніву. Вітер волав, зриваючи листя ясенів, а дуби шепотіли прокльони, що шуміли в корінні. Пальміра стояла посеред галявини клану, її зелена шкіра світилася від напруги, а очі горіли, мов бурштин. Її іскра душі, палала, вловлюючі хаос емоцій: страх фейрі, лють альвів, відчай старших дріад. Селеста, її молодша сестра, зникла. Віран Тіньовий, сид із очима, що сяяли, мов зірки, був в останнє із нею.
— Як ти могла це допустити? — Сільва, їхня мати, тріпотіла крилами, її голос різав, мов скло. — Ти знала, що Селеста імпульсивна! Ти мала стежити за нею!
Пальміра стиснула губи, її магія ворухнулася, і земля під ногами затремтіла.
— Я не її сторож, мамо! Ти сама штовхала нас до ельфів і сидів, сподіваючись на їхню милість. Це ти привела Вірана!
Сільва ахнула, але старші дріади зашепотіли, їхні голоси були холодними, як зимовий вітер.
— Втеча з сидом до Зоряного Двору — ганьба, — сказала найстарша, її очі сяяли, мов мох. — Якщо Селеста зруйнує нашу репутацію, Лісовий Оазис не отримає допомоги від ельфів. Ми втратимо все.
Пальміра відчула, як її серце краялолсь. Вона звинувачувала себе не менше, ніж Сільва. Селеста завжди була вогнем — яскравою, але некерованою. Віран зачарував її своєю магією ілюзій, і Пальміра не помітила, як він плів свою павутину. Її іскра душі вловила його холод ще при першій зустрічі, але вона не діяла. Тепер Селеста була в небезпеці, і ліс платив ціну.
Ліра, що стояла поруч, торкнулася її руки. Її крила гасли, а очі були повні сліз.
— Ми знайдемо її, Пальміро. Вона не могла далеко піти.
— Вона в Зоряному Дворі, — сказала Пальміра тихо, її голос тремтів. — Віран не той, ким здається. Я відчувала це. Він хоче щось від нашого лісу… або від джерела.
Сільва схопилася за серце.
— Тоді ми втрачені! Зоряний Двір не пробачить такої зухвалості. Єдиний, хто може допомогти… — Вона замовкла, її погляд ковзнув до краю галявини, де стояв Тарін із Зоряного Двору.
Пальміра застигла. Тарін, ельф, через гордість якого було розбите серце Ліри, чиї слова називали їх слабкими. Просити його про допомогу було як ковтати смолу. Але вона знала, що без його магії світла й впливу в Зоряному Дворі Селеста пропаде. Вона стиснула зуби і рушила до нього, її кроки відбивалися в землі, наче удари.
Тарін стояв біля дуба, його плащ переливався магією, а очі стежили за нею з холодною цікавістю. Кейл, що був поруч, відвів погляд, і Пальміра відчула, як її гнів спалахнув. Але вона змусила себе заговорити.
— Моя сестра втекла з Віраном, — сказала вона, її голос був холодним, та все ж тремтів. — До Зоряного Двору. Нам потрібна твоя допомога, ельфе.
Тарін звузив очі, і повітря між ними загуділо. Її іскра душі вловила його емоції: здивування, підозру і щось ще, що він ховав.
— Чому я повинен допомагати клану, який кидає мені звинувачення? — сказав він тихо. — Ти називала мене ворогом, дріадо. Чому тепер просиш про допомогу?
Пальміра ступила ближче, її магія спалахнула, і листя закружляло навколо.
— Це не допомога, Таріне. Це угода. Ти хочеш знати правду про аномалію? Допоможи мені повернути Селесту, і я поділюся тим, що знаю.
Він глянув на неї, і вперше в його очах не було насмішки. Там була цікавість і… тінь провини, що змусила Пальміру здригнутися.
— Добре, — сказав він нарешті. — Але якщо ти брешеш, дріадо, твій ліс заплатить ціну.
Пальміра кивнула, а її серце забилося частіше. Вона ненавиділа його, але його реакція здивувала її. Чому він погодився так швидко? І що він ховав за своєю холодною маскою?
***
Зоряний Двір сяяв, наче уламок неба, що впав на землю. Його вежі, виткані зі світла й кришталю, здіймалися над лісами, а повітря було наповнене магією, що змушувала Пальміру відчувати себе маленькою. Вона йшла за Таріном, її сукня з павутиння й пелюсток тьмяніє поруч із його плащем, що сяяв, мов зорі. Її іскра душі тремтіла, вловлюючі емоції ельфів, що стежили за ними з високих балконів: зневагу, цікавість, презирство. Вона була дріадою, чужинкою в їхньому світі, і кожен крок нагадував про це.
Тарін вів її через мармурові зали, де магія світла створювала ілюзії зірок, що гасли під ногами. Він не говорив, але його мовчання було важким, наче буря, що назріває. Пальміра відчувала його емоції: напругу, обов’язок і тінь провини, що не давала їй спокою. Чому він погодився допомогти? І чому її іскра душі так сильно реагувала на нього?
— Де Селеста? — запитала вона, її голос різав тишу. — Ти знаєш Зоряний Двір. Куди Віран міг її відвести?
Тарін зупинився, його погляд зупинився на ній.
— Віран — сид, що живе ілюзіями. Він любить увагу, тож шукатиме найвищі кола. Але він небезпечний, Пальміро. Якщо твоя сестра з ним, вона в пастці.
Пальміра обурилася.
— Ти знав його. Чому не попередив нас?
Він глянув на неї, і його погляд був гострим, як вістря меча.
— Я не твій сторож, дріадо. Ти сама дозволила йому зачарувати твій клан.
Вона ступила ближче, її магія загуділа, і листя, вплетене в її сукню, затремтіло.
— Не смій звинувачувати мене, ельфе. Ти розбив серце моєї сестри, а тепер моя молодша в небезпеці. Якщо ти знав, що Віран зрадник, чому мовчав?
Тарін насупив брови, але його магія не спалахнула. Натомість він відвернувся, його голос став тихішим.
— Я знав, що Віран полює на магію. Але я не думав, що він наважиться на таке в моєму дворі. Я помилився.
Пальміра застигла. Його слова були щирими, і її іскра душі вловила біль, що ховався за ними. Вона хотіла ненавидіти його, але його визнання змусило її сумніватися. Хто він насправді? Гордий ельф чи хтось, хто ховає свої помилки за холодною маскою?
Вони дісталися до зали прийомів, де ельфи танцювали під ілюзіями зірок. Посеред зали стояв Віран, його тіні гуділи, а Селеста, її крила сяяли від захвату, кружляла поруч. Але Пальміра побачила те, що не бачила Селеста: тіні Вірана не просто танцювали. Вони обвивали її сестру, наче павутина, і її іскра душі закричала, вловлюючі холод його намірів.
— Селесто! — гукнула Пальміра, Віран повернувся, його усмішка була хижою, як у гієни.
— Пальміро, — сказав він, його голос був медом, але отруйним. — Який сюрприз. І ти привела Таріна. Чи не боїшся, що він зруйнує ще одне життя?
Тарін ступив вперед, його магія світла спалахнула, і тіні Вірана відступили.
— Відпусти її, Віране, — сказав він, його голос був низьким, як грім. — Твоя гра закінчилася.
Віран засміявся, і його ілюзії спалахнули, створюючи образи чудовиськ, що кинулися на них. Пальміра підняла руки, її магія сплела вихор листя, що розірвав ілюзії, але Віран лише усміхнувся.
— Ти не знаєш, що стоїть на кону, дріадо. Магія твого лісу — лише початок.
Він зник у вихорі тіней, залишивши Селесту, що впала на підлогу, її крила тремтіли. Пальміра кинулася до неї, але її іскра душі відчула слова Вірана, що зависли в повітрі: «Джерело належатиме мені».