Глава 11

О, сьогодні в мене був новий досвід знайомств. Іринка записала мене на швидкі знайомства. Я навіть й гадки немала, що у нас таке є. Як мало я все ж знаю про життя…

   Компанію для знайомств мені склала Юля. Я ж бо вирішила, що чого я маю оце сама йти, а Юлька у нас теж незаміжня, але вона ще до 30 не дотягнула. Перший сюрприз був, що жінок там очікують віком до 40. Гм! Тобто, це ще один натяк, що все і далі життя немає?

    Зареєструватися там необхідно було зарання й сплатити 500 гривень. Адміністрація це пояснила тим, що тільки взявши передплату вони будуть певні у рівній кількості чоловіків та жінок. Ну пішли. Чого не зробиш для знайомства.

   Виходить, що маємо 20-30 побачень за 5-7 хвилин. Трохи підгризав мене скептицизм, щодо цих знайомств. Але, загалом, з подружкою ми непогано провели час та познайомилися з цікавими людьми. Хоча три години на знайомства для мене було явно забагато. І деякі кадри траплялися дуже дивні. Мені ставили запитання «Чи була я запланованою дитиною?». До цього побачення мені якось й думки не виникало це вияснити. Або «Уяви, що усі люди стали, як ти, яким би тоді був світ?». Хороше питання, але будемо відверті НАШО то світові? «А скільки ти заробляєш?». Ні, ну топчик питання. «А ти любиш чоловіків?» І ти така - ну чоловічі плечі, руки, стегна, спина, пальці, вилиці, дупця, просто вау…але можна було і помовчати. І, аж за серце взяло, коли один хлопчина з сумом в очах повідомив, що в нього сьогодні здох кіт.

   Після побачення пів ночі верчусь в ліжку, рефлексую й розбираю, що я хочу. Питання на мільйон і я біля нього скоро досивію, але я намагаюсь виявити усі свої бажання. Ну здавалося, що може бути складного? Але може.

   Наші бажання часто виникають з потреб. Це можуть бути базові потреби, такі як їжа та сон, або складніші - пов'язані з нашим соціальним життям чи духовним розвитком.

   Як розібратися в тому, чого ми насправді хочемо, і почути свій внутрішній голос? Режисерувати своє життя не так вже й просто, адже нас мало хто вчив робити зі свого життя щасливий авторський проєкт.

  Що я хочу? Я хочу, щоб поряд зі мною був класний чоловік з яким мені надійно, легко, затишно.  Хочу відчувати підтримку від чоловіка, його турботу. Хочу бути коханою й цінною. Хочу завагітніти й народити здорову дитинку. Хочу тішитися материнством, радіти беззубій посмішці й спостерігати за першими кроками своєї дитини. То чого в мене це не виходить? Чого я не можу зустріти достойного чоловіка?

  Може надто зациклена? Бо ж якщо мені стукне 36, то все що залишиться це повзти на цвинтар й приглядатися там до місця? Ну ні! Мені буде 36, а не кінець світу. І мені б розслабитися й просто ходити на побачення. А не після кожного гіпотетичного побачення набудовувати пісочних замків й потім зі сльозами в серці дивитися на те, як вони з тріском розвалюються.

   А!!!Ніколи не пізно дізнатися ЩО я хочу насправді. Що я відчуваю? Які потреби маю? Які мої істинні бажання?

  За годину мук я дійшла до висновку, як добре, що я ще сенс життя не розпочала шукати, бо була б торба. Ну собаки…я все одно вас знайду. Виведу на чисту воду й буду знати ЧОГО я хочу в цьому житті. Або мене зараз хлопне панічна атака від того, що я не знаю чого хочу.

     Я чесно спробувала записати список усього чого тільки спадало на думку, але поки виходила якась дурня. Пожурилася. Подумала. Сходила на кухню налила вина. Сьорбнула.

   Отже, мені потрібно створити навколо себе яскравий коктейль з подій та людей, аби розбавити монотонність моїх фантазій про ідеального партнера, щоб мій мозок, коли зустріне чоловіка, який би мені підходив, не вигадував свою реальність й не наділяв його тими якостями яких у нього зроду-віку не було.

З цими оптимістичними думками й відчуттям, що я зробила все що могла я й вклалася спати.

    Вранці прокидаюсь від гуркоту. Серце зайшлося, волосся дибки, душа шукає двері. Хвилина на усвідомлення реальності, що це не ракета й не шахед. Тривоги ж теж не було. Мозок трохи відійшов й накидав більш побутові варіанти розвитку подій. Гриміло в коридорі. Підіймаюсь з ліжка, натягую халат й прокрадаюсь в коридор. Заглядаю у вічко. Темрява. Ясно. Світла нема. Відчиняю двері й на мене падає хвиля відбірної лайки.

- Господи, Руслан! Я вже думала в дім ракета влучила. Що сталося?

- Ці…собачі кур’єри, не підіймаються…  –  й далі слідували емоційно розфарбовані епітети стосовно доставки, світла, ліфта, росіян, щоб їм гикалося.  

- Ясно! Що там треба отримати?

Спинився він сипати рясним обуренням.

- Ну? Які проблеми, кажи, що мені треба знати, я все отримаю.

- Ти, що справді підеш? – з недовірою перепитав він.

- Так! – буркнула я, міцніше зав’язавши пояс.

- Ось гроші, –  й він простягнув мені доволі вагому пачку з купюрами, –  просто забери. Має бути одна посилка.

- Кур’єр під будинком?

- Ага.

- Я пішла.

- Отак? – прилетіло мені в спину.

- Ой, що ти, зараз зганяю вечірнє плаття вдягну, – прихопилася я за серце. – Ну якось переживе твій кур’єр мій халат, –  буркнула йому й пішла спускатися.