Глава 10

   День сьогодні не задався. І навіть складно визначити причину тому: ПМС, русня з ракетами, стресований народ, танці на граблях, дії деяких керманичів, які ніби й трудові конячки, але руді й тягнуть горішки в дупло, чоловіки з породи хордових, жінки з виду пластилінова качечка і я – дурепа дурепище.

   Для когось не виявилося того, що їм треба, комусь здалося, що я можу більше, хтось залишився розчарованим мною, хтось невдоволений і мене накрило. А коли якийсь «поспішун» ще й посигналив, то прямо захотілося лопаткою поправити його его.

  Звісно, місця для паркування під будинком не виявилося. Ну не мій день, що тут скажеш. Машину довелося поставити де прийдеться. Човгаю додому й таке враження, що по швах розповзаюсь. Гальмую на усі чотири лапки й набираю Ірку.

- Мені так погано, – бурмочу в трубку.

- Ходи до мене. В мене є чим тебе втішити. Коли будеш?

- Хвилин десять.

- От і чудово.

Розвертаюсь від дому та йду до Ірки. Бісюсь, бо довго чекаю ліфт. Таке враження, що прямо усі в цю мить вирішити кудись піти\прийти. Марсік мене обгавкує ще біля дверей. Звідкіль в цьому чихуахуа стільки сил береться? Ірка двері відкриває й розпочинається атракціон: Марсік гавкає, кіт статечно виглядає з-за кутка, діти репетують.

- Привіт! – цілує мене в щічку Ірка. – Пробігай на кухню.

- Привіт! – бурмочу їй вслід й кидаю жалібний погляд.

Дітки давно мене не бачили й стрибають козами, пес ще не може впоратися зі своєю радістю, кіт сидить й гіпнозує поглядом. Й на поміч виходить Костя.

- Привіт! – радо шкіриться він.

- Привіт! – нещасним голосом відповідаю я.

Й Костянтин приймає вольове рішення мене врятувати й зазиває дітей в кімнату. Пронирливим кошаком прокрадаюсь на кухню.

   На кухні Іринка без слів простягає мені келих вина. Беру. Примощуюсь на м’якому куточку й чекаю поки Іринка завершить з кухонним чаклуванням. Та справляється швидко. Мить й на столі легка закуска.

- А нічо, що ми тут при дітях? – киваю я на двері.

- З дітьми татусь. А мама не збирається впитися до стану повзу на рогах. Мама виключно в терапевтичних цілях. І в мене теж щось сьогодні був метушливий день, то хочеться хвилину тиші й часу для себе. Пий! І розповідай, чого накрило?

Мудрою порадою скористалася й зробила добрячий ковток. Вино Pink Muscat, Yellow Tail легке й в міру солодке залишило по собі полуничний присмак. Облизалася від задоволення.

- Не знаю, чого накрило. Таке враження, що я вже загубила усі орієнтири в цьому житті. Мені нічого не хочеться.

- Так! Ясно! Відчай-зневіра-спустошення-втома-сльози-надія-віра-оптимізм...і так по колу. Все по сценарію. Скоро будуть сльози, а після них стане легше. Я тебе навіть гризти не буду на гарячу тему, що там в особистому.

- Дякую! Ти справжній друг! Я ціную. Хоча дивлячись на твого Костю, іноді думаю, що може заміжжя це все ж гарна річ.

- Свята моя наївність! Ти ж, правда не думаєш, що ось такі «Кості» бувають вже готові? Ні! Чоловіки, це як заготовки. І я кажу це не тому, що хочу образити чоловічу стать. А тому, що чоловіками стають, а не народжуються. Для того, щоб стати чоловіком потрібно долати труднощі, ставити цілі для зростання, бо коли цього немає, то чоловіки деградують. Стреси чоловіків закаляють. А жінка для нього, як віддушина, як маячок на який він орієнтується. Того й кажуть, що для чоловіка головне в житті знайти свою справу й свою жінку.

- Ха! – нервове зірвалося з моїх губ. – Щось я не бачу тих жадаючих.

- Бо в тебе в голові якась солома. Я вже й не знаю, як вкувати ту просту істину, що чоловіки поряд тебе.

- Не будемо про єнотів.

- Та будемо. Але трішки. Так, от! Коли ми познайомилися Костя був типовим хлопцем, який тільки й думав про те, де йому свого друга припаркувати. Таких орлів у мене було три.

- О! Щось я пропустила з історії вашого знайомства?

- Ага! Ти доросла, щоб я з тобою поділилася тією мудрістю. Ми познайомилися на дискотеці. Ну, ясна річ, танці, бухло й купа студентів. Й коли це тільце до мене пришвартувалося, то я його відразу відправила назад у відкрите море. Паралельно я зустрічала з Вовчиком і Стасом. При слові зустрічалася, я саме зустрічалася, а не стрибала в гречку. Я дозволяла хлопцям за мною залицятися й намагалася більше про них дізнатися. Костя ж протверезів розвернув вітрила й кинувся підкорювати новий горизонт в моєму лиці. Жвавий такий. Куди не піду, то всюди він. Я так розумію, що це спрацьовує оцей стадний інстинкт «на самочку черга. Бо тяжко завести одного, а далі від них відбою немає. Мені ж потрібно було вибрати когось одного. Й цей вибір в мене дозрів десь через пів року. Один хлопчина не витримав мого «морозу» й самоліквідувався, а от між Стасом й Костею я вагалася. Аж до поїздки на море. А там якось відстань зробила свою справу. Стас міг зателефонувати раз у два дні. А от Костя по кілька разів на день. Й в якусь мить я зрозуміла, що я сумую за Костянтином. Й коли повернулася, то радості Кості не було меж й він дуже швидко поспішив зробити пропозицію. Бо я вимагала шанування і якщо я вже збиралася стрибати в гречку, то до свого нареченого, а не якогось хлопа, якому хочеться в теплі переночувати.