Глава 9

   Тиждень пролетів, як та комета. В моєму житті з’явився Анатолій. Той, що займається сільським господарством, має дорослого сина й доглядає за матір’ю. Ну, як з’явився, я один раз з ним сходила на побачення. Ми познайомилися. Анатолій виріс в багатодітній родині. Сам виховував син, бо розійшовся з дружиною, а син залишився з ним. Чоловік серйозний, турботливий, відповідальний, налаштований на серйозні стосунки. Й наче Анатолій в усьому позитивний, але попри всі хороші риси Анатолія, я почуваюся поряд з ним, ніби в болоті. Ще трохи й наді мною заквакають жаби.

   Я пробувала приглядітися до нього. Я намагалася більше дізнатися про нього. Але…але. От щось не то. Я роблю над собою зусилля просто, щоб відповісти на його дзвінок.

   А він телефонує раз в день, після роботи, коли я маю час і можу з ним  спокійно поговорити. Проте, наші інтереси з ним розходилися в усьому. А розмови такі одноманітні, що здається, ніби ми живемо у різних світах. З ним я розпочала відчувати якийсь лютий дефіцит позитивних емоцій.

  Він продовжував розповідати, як складно знайти порядну жінку. Бо усі тільки й хочуть грошей. Запитала, як же він бачить своє життя з жінкою, то він відповів, що жінка господиня, веде господарство, займається домашніми справами. Уточнила, що тобто він бачить, що його майбутня дружина домогосподарка? Він здивувався й відповів, що ні. Дружина ходить на роботу. Вона партнер. Окей, кажу, а якщо вона приходить з роботи й робить усі ті домашні справи, готує, прибирає, закуповує продукти, то що він робить? Каже, ну я буду помагати, а що там того господарства, він же все сам робив і навіть огірки навчився закривати.

    І якби все. Книжки він не читає, бо немає часу на те читання. Фільми він любить старі, бо тоді уміли знімати. Якогось хобі він немає, бо він зайнятий на роботі. І взагалі у нього немає часу на ці «хобі та розваги».

   Як зрозуміти це зі мною щось не гаразд, бо мені з ним не хочеться бути, чи просто може це не той чоловік? Бо я зітхнула з полегшенням, коли поставила крапку у нашому спілкуванні. Іноді люди просто не підходять один одному. Мій моральний стан, я коза…і сорокаріччя зустріну з сорока котами.

    І після цих рішень я плетусь в магазин й заїжджаю в улюблену кондитерську. Тому що я повна невдаха в особистому, але красунчик на роботі. Ми з командою плідно провели тиждень. Аж пишатися нами хочеться. Правда, завжди дивуюсь чого, коли я намагаюсь бути чемною, приязною й доброю люди це якось сприймають за слабкість? Зате, як переходжу в режим тоталітаризму, то все вдається?

    Кажу людям: "Можемо допомогти". У відповідь: "Покажіть все, що у вас є, ми подумаємо" або "Поставте нам обладнання за космічні гроші, бо воно нам з 92-го року треба". І ти такий: "Ну, якщо з 92-го року треба, то якось же ви жили ці роки без нього, чому зараз раптом?" Усі свої помилки на початку роботи я опрацювала й тепер допомогу надавала відштовхуючись від того, що є на складах. Хочете УЗД апарат, гаразд, але до нього я ще надам…й перелік чого я можу надати. І всі видихнули. А то муки вибору, метання, зітхання. А так - все просто.

  З  цими філософськими думками я й плелася додому. І не знаю, чим саме привернула мою увагу самотня постать. Можливо, напругою, яка нависала довкола, або нерухомістю. Я й не з першого погляду втямила, що то Руслан стоїть. В якійсь сорочці з капюшоном, що закривав пів обличчя, він просто стояв. Звернула з доріжки й підійшла до нього. Не підкралася, а доволі шумно себе виявила. Й до нього я не стала торкатися, а просто стала перед ним.

- Руслан? –  позвала я його.

Його пополотніле обличчя й погляд в одну точну різко прискорили мій пульс.

- Ей, Руслан? Все нормально?  

Моє маячіння перед його обличчям викликало якусь реакцію, він нарешті подивився на мене.

- Що сталося? Ти чого такий? Хочеш сісти? – заторохкотіла я.

Він тільки похмуро зиркнув на мене.

- Вони на мене усі витріщалися, –  вицідив він слова.

- І що? – не зрозуміла я проблему.

- Витріщалися, відводили очі, бубоніли, який я бідненький, –  плювався він і далі словами.

- Дивись на мене! Вдих-видих. Так, можливо у твоєму житті від людей буде ще багато здивованих поглядів, недоречних запитань чи нестримних вигуків. Деякі з людей будуть в шоці, хтось буде тебе жаліти. Згадай себе. Процес прийняття свого тіла доволі тривалий й в кожної людини він свій. Зі сприйняттям людини з протезами чи фізичними вадами усе так само. Кожна людина це пропускає через себе та свій досвід. Я вже мовчу про те, що цивільні й військові – це ніби дві різні реальності. Й не всі люди вмітимуть правильно реагувати. Якщо тобі зустрілася бабуся, яка переповнена жалощів, то невже це тебе так сильно зачепить? Оті почуття вже немолодої людини, яка переживає свій шок. Я тут колись ногу зламала, то всі бабусі з усього будинку забігли пожаліти мене. От кожна виразила жаль ну і думку, чого я така чудова все ще незаміжня. З трудом відбилася від того їхнього гострого бажання «наздогнати та вчинити добро». Але я не про те. Ми усі різні. Й ми маємо право на усі ті почуття, що відчуваємо.

- Ці твої заспокійливі речі дратують, –  вирвалося у нього разом з роздратованим зітханням.

- А ти не дратуйся, –  відповіла я, намагаючись зберегти той спокій.  

- Угу! От прямо, як ти сказала, то так і буде, –  пробурмотів він під ніс закочуючи очі.