Глава 8

Ноутбук показав синій екран. От просто взяв й показав. Я спробувала перезавантажити, дістала батарею, але синява на екран продовжувала терзати мою нервову систему. Якби не виникнуло термінової гарячки на роботі я б, мабуть, менше переживала з цього приводу. Але питання було важливе. Й те, що сьогодні вечір п’ятниці не робило цю справу легшою.

  Тепер ще треба думати, як його справити? І кого знайти хто це зможе зробити? І коли мені цього когось шукати? І де? Потяглася за телефоном.

  Розпочала з найближчої майстерні, де я зазвичай щось ремонтую та заправляю принтер. Мене спіткала невдача, майстер вже поїхав. Відкрила інтернет забила в пошук. До тих не додзвонилася. У тих уже закінчився робочий день. Ті поза зоною.

    В якийсь момент мені стало так гірко від того, що я втомилася до чортиків, що я нічого не можу знайти, що я така невдаха. І я розплакалася. Гіркі сльози ніяк не могли спинитися. Вони котилися й котилися по моїм щокам, а я ніяк не могла знайти сили зібратися й рухатися далі. Від сліз напала гикавка.  

   Йду на кухню, набираю склянку води, бо це несила терпіти. П’ю. Гикаю. П’ю. Гикаю. Затримала дихання. Не допомогло. Спробувала потерти очі. Без успіху. Спробувала нахилитися вперед. Але ще більше виказилася від своїх невдач. Господи, та я навіть гикавці не можу ради дати, а я ще щось хочу від життя…

   Й ці думки легко завернули мене на нове коло сліз. Бо все не так!!! А я сама така жалюгідна. Самотня і нікчемна. Нічого не виходить. Я навіть нічого зробити вчасно не можу. І…сльози під гикавку мали вже вкрай убогий вигляд. Сльози я розмазала по обличчі й ніс заклало…Довелося йти у ванну й приводити себе в людський вигляд. А людський вигляд ніяк не виходив, бо опухле, з червоними плямами заплакане обличчя тому ніяк не сприяло. Вмилася ще раз.

   Після плачу залишилася лише порожнеча. Я відчувала себе вичавленим лимоном, готовим до будь-якого кінця. Хотілося отут прямо під дверима ванної й присісти, а може й прилягти, згорнутися клубочком та лежати до кращих часів.

   Або прокинутися й виявити, що я студентка й в мене все попереду. А це все лише якийсь страшний сон перед іспитами. А я сповнена енергії, ентузіазму й віри у світле майбутнє.

   А ще піду на вечірку зустрінусь з усіма друзями. Зі Стасом, який загинув 28 лютого 22 року, з Толіком, який загинув 13 січня 23 року. З Любою, яка забирала поранених і їй назавжди залишилося 33. В Стаса залишилося троє дітей, старша донька тільки вийшла заміж, друга ще студентка, а син школяр і дружина Леся, яка щодня їздить на кладовище й не може вгамувати свій біль. У Толіка розлучення за плечима й двоє діток, що зосталися у мами, бо дружина Толіка зустріла нове кохання й діти їй були зайві. А Люба щаслива дружина й мама чарівної доньки, медикиня. Її чоловік перебрав уже усі відтінки депресії й досі не може зрозуміти, що йому робити далі. А я…нюні розвела через поламаний ноутбук.

   І мене знову накриває сльозами жалю за усіма ними, тими чиє життя обірвала війна, чиї долі зруйновані, чиї душі скалічені. Ми всі жили своїм життям, будували плани, мріяли й ми всі мали право на це, аж поки маразматичному старому діду не закортіло війни. І війна йому вигідна, бо автократи у воєнний час рідко втрачають владу. Тому їхня пропаганда буде й далі нести пургу, лиш би війна продовжилася…

   Третя спроба вмитися в мене вийшла вдаліша. Вмилася. Видихнути. Сили були вичерпані до краплі. Почувалася розбитою. Видихнула. Ні! Я так далеко не заїду. Щось треба робити. Ще таких пару приходів і я можу бігти до людей у білих халатах. Так, щось мені там вже лікар виписував. Точно! Пошук рецепта зайняв якийсь час, знайшла. Натягла штани, м’яту футболку, кросівки. Рецепт в руки й в аптеку.  

  Та тільки відкрила двері в коридор, то зустрілася з Русланом. Той розрахувався за доставку з кур’єром й кинув на мене погляд. Насупився й нахилив голову. На мить здалося, що пустота в його очах зрушила з місця й в тому погляді промайнуло щось гостре й хрустке, що прибивало до землі. Від чого навіть під шкірою розпочало колоти.

- Ти, що плакала? – не звертаючи ніякої уваги на кур’єра, чий погляд вмить прикипів до мого обличчя, запитав він.

- Плакала, - підтвердила я очевидне.

- Чого? – видихнув він з якоюсь хронічною злістю і роздратуванням, що просякало повітря, як їдкий дим.

Не відриваючи від мене очей він зробив крок до кур’єра й закрив за ним двері.

- Ноутбук поламався, –  видала я скорочену версію своїх сліз.

Ну не могла ж я пуститися в пояснення, що неробочий ноутбук навернув в думки власної безпорадності й довів мене до псячого злого виття.

- Га? – моргнув він. – Ти серйозно? 

- Показав синій екран, –  булькнула я.

- І ти через ЦЕ ридала? – піднялися його брови до лоба.

- Угу! – кивнула й спробувала просочитися до дверей.

Невдоволення собою й своїм життям свербіло під шкірою. Було якось до біса принизливо розписуватися у своєму безсиллі. Від того у грудях стисло, наче повітря враз стало гарячим та липким.  

- Гаразд! – стиснув він щелепи. –  Неси ту поламану хрінь до мене, –  переступивши себе, запропонував він. 

 В мозку кипіла така каша, що не відразу відреагувала й продовжила стояти та витріщатися на нього. І він клацнув пальцями перед моїми очима.