Глава 7

    Як тільки аврал на роботі набув звичного об’єму, зачастила Іруся. В знайомствах на сайтах вона вже встигла розчаруватися й до мене прийшла з новою ідеєю. Їй тут порадила одну сваху, яку займається організацією знайомств. Те-те-те! У нас ще й свахи є?!

   Й поки інформацію про сваху я намагалася усвідомити, Іринка рішучою рукою набрала її номер. Так у мене з’явилася сваха. Я пробувала відмовитися від тієї затії, але Іринка серйозно глянула на мене й сказала, що може й не треба, а на моє сорокаріччя ми позвемо сорок котів…

  І на цьому тижні я сходила на побачення організоване свахою. Чесно кажучи, було цікаво кого саме знайде мені професійна сваха, бо у своїй палкій промові «чому мені треба заплатити за послуги саме їй» вона була дуже красномовна.

   На побачення зі мною прийшов чоловік десь 50 років, але вигляд він мав на усі 60. У нього спостерігалася  задишка й від нього ледь відчувався запах ліків. Степан пояснив, що проходить курс лікування. Але Тетяна (так звали сваху) надихнула його сходити на зустріч зі мною.

   Чоловік був держслужбовцем вищого рангу й все життя він працював на державу. Під час розмови чоловік, наче мимохідь поділився інформацією про будинок в Конча-Заспі, дачу десь на Закарпатті, про свої улюблені місця для подорожі до війни. Люблю ці фантастичні історії, коли на питання, а де ви гроші взяли, відповідають – мама дала. А де ж мама гроші взяла? Так малину вирощувала на своїй ділянці й продавала. Ну це ж треба, яка успішна мама…А от моя мама на малині заробила лише грижу…

  Степан наче з усіх сторін позитивний: розумний, начитаний, твердо стоячий на ногах. Але…Але ну не змогла я…Я слухала історії про державні дачі та його крутий вплив, а з голови не йшла «мамина малина». Може в мене таки більше цінностей, аніж я думала? Мою відмову продовжитися зустрічатися зі Степаном Іринка з Тетяною пережили стійко. Ну так, покрутили може трішки пальцем біля скроні.

  Й Тетяна організувала мені друге побачення. Цього разу мене чекала зустріч з директором юридичної компанії. Чоловіку було 54, за спиною він мав кілька шлюбів, кілька дітей, кілька десятків зайвих кілограмів. І мене він зустрів критичним поглядом та фразою, що він любить усе натуральне. І щось тут прямо відразу дряпнуло мою ніжну душу. А так, як серце в мене добре, а язик злий і я маю феноменальну здатність виживати в абсолютно будь-яких агресивних середовищах…то той вечір Володимиру запам’ятався. В ніжно-пастельних тонах, з глибоким емоційним розумінням і «якось воно само» влаштувалося феєричне шоу. О, чим довше живеш на світі, тим більше досвіду у шоу. І я теж можу бути дуже неприємною людиною. На друге побачення мене більше не позвали…

  А от на третє побачення прийшов чоловік уже за 60. І замолоду він жінкам голови кружляв, він і зараз ще був ого-го. Умів жартувати, казати компліменти, оточувати чоловічою увагою…Він використав весь свій арсенал…Але…Але йому 60. І я просто з ним приємно провела час за вечерею.

   А потім набрала Таню й запитала чи все ж не можна мене знайомити з чоловіками трохи молодшими. Відповідь вбила. Молодші чоловіки хочуть знайомств з молодшими дівчатками. І знайомства зі свахою на тому ми закрили. Іринка щиро була засмучена відповіддю свахи, переживала за мій моральний стан й кілька днів мене не чіпала.

   Сьогодні нас з роботи відпустили раніше. Директор вирішив, що нам всім потрібен відпочинок після стресового дня. Заявилися до нас хлопці в погонах і нумо махати ксивами. Вже навіть без нервів на те дивилася. Так багато усіх по мою душу, що одним менше, одним більше…

   Колеги, натикаючись на мій вигляд крайньої байдужості до цих «поважних» людей, й собі збавили градус напруги. Дурний приклад заразний. Запитала чого вони хочуть. Хлопці, певно, не розраховували на такий швидкий поворот подій й на мить розгубилися. Крізь плутану історію ми надибали причину їхнього візиту. Зібрала все, що вони хотіли й видала їм на руки. Вони пішли. Прийшов директор.

   Директор у нас хороший, правда. Відповідальний, людяний, але якийсь вразливий. І вражень у директора було багато, тож йому дуже захотілося поговорити й дізнатися, а чого я така спокійна…мо’ вживаю щось?

   І спробуй пояснити, що живемо в Україні й, окрім того, що у нас війна, у нас ще є основна похідна – непередбачуваність. Непередбачуваність сценаріїв, дій держави, розвитку подій в глобальній економіці. І, власне, в умовах: ковід, війна, корупція, свавілля, суди, ПМС, я вже ні на що не сподіваюсь, я вже нічого не боюсь. Мінус такого мого душевного стану є те, що починають боятися мене. Бо хто його знає куди мене закине мій настрій.

   От директор усіх і відпустив, бо він ще нормальний. Він не встиг зашкарубнути, усі його почуття ще живенькі. Він чимось переймається, переживає, чогось боїться. А я в моральному плані ще та сколіозна ондатра. Уже просто стою й дивлюсь чим закінчиться черговий «звиздець».

  І оце тепер шкрябаю сходами додому, бо світла знову немає. І один Господь знає, коли те світло включать. Іноді мені вже здається, що коли ми обкладаємося свічками з 17 до 22, то якісь старі боги тішаться. Коли наблизилася до нашого поверху, почула якийсь шум у коридорі. Подумала, що то може Руслан. Поспіхом дістала телефон, ввімкнула ліхтарик, смикнула двері й скрикнула побачивши незнайомого чоловіка, який намагався відчинити двері до квартири Руслана. У світлі ліхтарика його морда видалася страхітливою, а потім він…кинувся до мене. В моїй правій руці сумка…і далі події якось миттєво розгортаються. Він кидається…і падає…світло вмикається, двері сусіда відкриваються, з них вивалюється Руслан…Й він настільки ошелешений, що у нього відкривається рот. Чоловік під моїми ногами ворушиться й сумочкою йому прилітає знову.